Розділ 12

Емі от-от завиє, як справжнісінький вовк. Минуло кілька хвилин, а у двері все стукали й стукали, ніби той дятел, якого дівчина от-от застрелить.  Вона почувалася, немов вичавлений фрукт, та намагалася привести обличчя до ладу, перед цим випивши пігулки від головного болю. Дивилася у власне віддзеркалення в невеликій вбиральні, що була частиною номера, але не впізнавала саму себе. Ще й шлунок болів, але це найменше хвилювало дівчину. Наразі вона вперто позбувалася мішків під очима, наносячи шар консилера.

Зореслав оплатив Емілії гарний номер з двоспальним чорним ліжком та плазмовим телевізором навпроти. Тут був білосніжний сучасний стіл, а також дорогий кондиціонер. Емі увімкнула його, повернувшись близько десятої ночі, і попросту забула про це. Кімната перетворилася на морозилку, а підлога стала холоднішою за кригу.

Довелося ховатися у ванній, аби зігрітися, нанести якомога більше рятівного макіяжу та банально почистити зуби. Ще вночі Емі намагалася стерти шари косметики, але впоравшись на трійку з натяжкою почовгала до м’якого ліжечка.

Потім ще походила номером напівп’яна напівтвереза та нарешті заснула.

А тепер в її номер вже кілька хвилин гупали міцною долонею, неначе квартирантка, коли Емі забула сплатити гроші за квартиру.

– ІДУ!!! – гаркнула дівчина, спершись руками на раковину. Голова втомлено повисла на плечах, дихання намагалося прийти в норму, але наразі Емі мала більш-менш здоровий вигляд, а Зореславу дотепер не щастило побачити її навіть такою. Або напівмертва, або без свідомості.

Емі босоніж дісталася вхідних дверей і різко натиснула на ручку, люто прочиняючи їх. Зорян спирався ліктем на стінку поруч. Знову в чорній футболці та джинсах, що неабияк потішило дівчину.

«Має відчуття стилю, дивиться Зоряні війни та постійно ніяковіє, коли я брешу. Мені починає це подобатися».

Але сьогодні його погляд змішав в собі невдоволення й тривогу. Певно, дівчина мала звернути на це увагу, але натомість мовчки попростувала назад до кімнати, бо забула перевдягнутися з піжами у щось пристойне.

Величезна й трохи закоротка бежева сорочка та шорти були не найкращим одягом для розмови.

– Серйозно? – вигукнув Зорян, прикриваючи за собою двері. – Серйозно, Емі?

Вона усміхнулася, почувши це звертання. Друзі та родина завжди називали її Мілою, але ніколи не Емі. Це знаменувало початок чогось нового. Принаймні так вважала дівчина.

– Щось не так? – ліниво простягнула, коли впала спиною на величезне ліжко, розкинувши руки в боки. Спати на такій пухкій хмарці було справжнім задоволенням у порівнянні з твердим диваном вдома.

– Щось не так? – Зореслав спинився на вході до спальні. – Ти пообіцяла написати мені, як тільки приїдеш, а в результаті я мусив дзвонити до рецепції о дванадцятій ночі й доводити, що маю право знати в номері ти чи ні.

Емі завила, перекинувшись на живіт і спершись на лікті.

– Розслабся, хлопче, я в нормі. Як бачиш.

– Бачу, – нервово повторив Зорян, допоки дівчина по черзі загинала ноги, неначе загоряла на пляжі. Вона байдуже стежила за тим, як Зорян невдоволено шукав пульт від кондиціонера на білому столі, де назбиралася купа мотлоху, починаючи від косметики та закінчуючи канцелярією й солодощами, вкраденими зі святкового столу.

– Чого це ти так нервуєшся за мене? – з неприхованою цікавістю прощебетала Емі. Несвідомо прикусила ніготь свого вказівного пальця.

Але Зореслав не відповів. Хлопець втомлено сперся долонею на поверхню білого столу й втупився в одну точку. Так довго…І раптом його брові зійшлися на переніссі.

– Що таке?

– Палкий обман? – прочитав Зореслав, і в Емі враз запрацювали шестерні. Мозок прокинувся, шкіра запалала до самих вух, розгорілася, і геть усе тіло налилося червоними барвами. Паніка змусила серце гупати, рватися й скаженіти.

– Е-е-е! – Емі скочила з ліжка, коли Зореслав саме підняв зі столу аркуш паперу. – Ні! Не читай! НЕ ЧИТАЙ КАЖУ!!!

Емі ледве не стрибнула йому на спину, намагаючись перехопити аркуш, але Зореслав хутко попрямував до величезного вікна, читаючи вголос:

І серце станцювало вальс

Під ритм очей твоїх та стук ударів,

Під струни усмішки, що сполучала нас,

Крізь призму схлипів, жалості й провалів.

– Бляха, Зореславе! – Емі крутилася навколо хлопця, допоки той перекладав папірець з руки в руки, щоб дівчина в жодному разі не перехопила його. – Це просто дурість якась! Облиш!

– Дурість? Тоді чому ти так скачеш навколо мене? – простягнув Зорян, насилу стримуючи сміх.

Емілія стала навшпиньки, але Зореслав підняв руку, продовжуючи:

– Далі щось закреслено…Дарів, тягарів, чарів. Це ти риму вигадувала, так?

Зорян глянув на Емілію, яка от-от мала завити з розпачу, поправляючи свою сорочку, що підіймалася через постійні стрибки.

«Цей клятий вірш дихає любов’ю до нього! Трясця!»

– Віддай! – застогнала Емі, знову сіпнувшись по аркуш.

Але хлопець однаково дочитав останні чотири рядки: