Розділ 11

– Дякую! Так-так, звісно. Я обов’язково зіграю на наступному заході!

Емі нервувала. Це було зрозуміло з погляду, що метався з обличчя на обличчя, які змішалися в одне. Звісно, така похвала тішила дівоче самолюбство, але вона жадала якомога скоріше сісти назад до Зореслава, а, може, краще й узагалі вийти на терасу чи задній двір.

Раптом чиїсь теплі пальці зімкнулися на її зап’ястку й почали спритно відтягувати дівчину в бік.

– Перепрошую, – ласкаво втрутився Зорян, допоки Емі обережно пролізала поміж декількох жіночок. – Я ненадовго заберу у вас свою дівчину.

Гості задоволено усміхалися, киваючи одне одному, а тим часом хлопець остаточно витягнув Емілію з цього бджолиного рою. Широка усмішка на дівочому обличчі сяяла й блищала, оскільки Емі була настільки вражена бурхливою реакцією, що навіть не звернула уваги на викид Зореслава «своя дівчина». Це однаково були лише фальшиві стосунки, а от оплески гостей були щирими. Емі хапалася за реальність й тішилася, що люди цінували її хобі. Таке траплялося рідко.

Зореслав несподівано розсміявся, привертаючи до себе увагу дівчини. Вона кліпнула, зрозумівши, що вони полишали головний зал й опинилися на дворі, де давно посіріло й стало прохолодніше. Певно, година перебила за дев’яту.

– Куди ти мене ведеш? – поцікавилася Емілія, коли тераса ресторану лишилася позаду. Перед ними з’явилися сходи вниз, над якими височіли з десяток тонких білих арок з золотими вогнями, що наразі сяяли й додавали місцю особливої атмосфери. – Це для весілля?

– Так. Подумав, що тебе краще забрати, допоки не розірвали.

Зореслав спинився посеред сходів, обертаючись до Емі й знову заусміхався.

– Що смішного? – дівчина забрала свою руку з чоловічої хватки й розтерла оголені плечі, які лоскотала вечірня прохолода.

– Твоя щока, – Зореслав провів пальцем по своїй лівій щоці. – Моя бабуся лишила слід від поцілунку.

– Справді? – Емі здивовано поклала долоню на шкіру, де імовірно лишилася помада. – А я то думаю, чому в мене так сильно болить обличчя!

Дівчина оглянула арки над ними, що були частково обмотані якоюсь штучною травою. Голова трохи закрутилася, але це винятково через алкоголь, який грався з поведінкою Емілії.

– Чого тобі так весело? – буркнула дівчина. – Хочеш такий самий поцілунок?

Зорян блиснув білими зубами й вклав руки до кишень.

– Нумо. Вперед, – з викликом вимовив він.

– Ага, он як. Добре!

Емі схопила хлопця за обличчя, обертаючи до себе й міцно притиснулася вустами до щоки. Відчула, як Зорян поморщився від натиску, і лише за кілька секунд так само різко відпустила, оглядаючи нюдовий слід від поцілунку, який осяювали вогники арок.

Дівчина дзвінко розсміялася, прибравши долоні з чоловічого обличчя, а Зорян заплющив одне око, морщачи носа. Схоже, йому це сподобалося.

Емі переклала відповідальність за свою не надто стриману поведінку на декілька бокалів ігристого вина. І білого. Зовсім по трошки.

«Я ж леді».

«Ги-ги».

Та й Зорян також трохи більше потрібного, бо дивився на Емі інакше. Дивно. Ніби насолоджувався, змушуючи дівчину шарітися.

Сюди майже не долинали голоси з головного залу. Брязкіт посуду, рідкісні спалахи сміху чи оплески. Емілія завмерла, повільно вивчаючи одяг хлопця, а опісля глянула на шию. Спустилася до ключиць й обережно торкнулася коміра сорочки, аби розгледіти татуювання.

З обидвох сторін вздовж ключі тягнулася змія. Тварина ніби лежала на чоловічих плечах, обходячи всю шию позаду, а попереду розташовувалися голова та кінець хвоста. В центрі, у впадині між початком ключиць знаходився християнський хрест.

Емі стало цікаво, чи мали ці тату підтекст, чи Зорян набив їх просто так? Спонтанно.

– Я чомусь думала, що працівникам офісів не можна робити стільки тату.

– Їх зазвичай не видно. Я ж не ходжу на роботу голим, Емі, – жартівливо додав Зорян. Дівчина усміхнулася, глянувши йому в очі. Поклала долоні на чоловічі плечі, схиливши голову на бік:

– У тебе повсюди татуювання?

– А тобі так цікаво?

Емі нервово вкусила власні вуста, бігаючи з ока на ока хлопця, що зацікавлено зіщулилися, стежачи за зміною поведінки своєї фальшивої дівчини. Вони надто довго не відводили погляду, мовчки дивлячись одне на одного. Емі здалося, що минула ціла вічність, допоки вона нарешті не прийшла до тями, усвідомивши, що сильно видавала свою зацікавленість та симпатію.

«Це перебір. Навіть для тебе, Еміліє. Зберися».

Дівчина швидко відвернула голову у бік, оглядаючи місцевість, але рук не прибрала, відчуваючи приємне тяжіння. Ніби той поцілунок був не випадковістю, а чимось більшим. Як же шкода, що це лише угода. Вони могли стати друзями. Емі відчувала гостре бажання лишитися на цих сходах та  розказати один зі своїх улюблених віршів Ліни Костенко, але в результаті просто опустила очі та прибрала руки.

«Це все тільки вдавання. Ілюзія кохання».

«Ми знайомі всього три дні, якщо не брати до уваги аварію». Хто він такий, щоб ділитися подібним? Досить страждати й натрапляти на ті ж граблі».