Розділ 10

Уявіть собі ситуацію. Ви танцюєте повільний танок з привабливим чоловіком, якого знаєте лише тиждень, а тепер вам потрібно поцілуватися. Ні, серйозно. Задумайтеся.

Приділіть цьому хвилинку. Уявіть вишуканий ресторан, рух людей навколо, чужі руки на вашому тілі. Усвідомте факт, що вам треба буде зробити це.

І відчуйте, як кам’яніє тіло. Як все зв’язується та сковується.

– Схоже, нам доведеться поцілуватися.

Тіло Емі стало моторошно холодним, ніби в блідої мари. Миттєво захотілося сховатися десь у темному куточку приміщення якомога далі від тих слів, що тільки-но викинув Зорян. Просто зірватися й вибігти геть з ресторану. Але натомість дівчина перелякано дивилася Зореславу в очі, не в змозі осягнути величі катастрофи.

– Що?

– Батьки дивляться, журналісти поруч, це ідеальний момент, – шепотів хлопець і до того ж так спокійно, ніби це було чимось у порядку речей.

Емі все не відводила погляду, дивуючись впевненості, що випромінював хлопець.

– Що?

Зорян вкотре оглянув приміщенням, шукаючи когось.

– Я не…Т-ти…Поцілувати в сенсі швидко ч-чи не швидко? – думки Емілії розбіглися в різні сторони. Вона геть розгубилася. Але тон Зореслав також був неспокійним та занепокоєним.

– Усміхнися мені, скажи що-небудь та просто…

– Боже, ти сам чуєш, що кажеш? – Емілія не змогла стримати нервовий смішок, опустивши голову. – Це жарт? Це, як мінімум, не культурно та недоречно і…

– Просто зроби це.

Чудово. Кращого розкладу подій і не вигадати. Погляд Емілії метався блискучою підлогою, шукаючи найближчий вихід, але дівчина розуміла, що від дійсності їй не втекти. Вона хотіла мати можливість пробитися на роботу в популярній компанії, за яку билися десятки й сотні людей, а Зорян прагнув довести своїм батькам, що він щасливий і не потребував зайвих переживань.

«Один швидкий поцілунок. Хіба ж мене цим налякаєш?»

Емілія почала згадувати, як колись дивилася в очі своїх колишніх хлопців. Який у неї був закоханий погляд. Як в ньому стрибали сонячні зайчики. Згадувала, як здавлено сміялася, торкаючись своїм носом кінчика їхнього. А після цього приходив біль.

Вони не вірили в її мрію. Максим не вірив. Робив боляче, але Емі кохала його, і від цього ставало ще паскудніше. Вона потрапила на гачок аб’юзивних стосунків з постійним осудом та контролем. Одяг, поведінка, захоплення…Він по цей час диктував свої правила. Що можна, а що заборонено. Максим був старшим, а Емі вважала себе надто юною та не достатньо розумною, щоб сперечатися. Була впевнена в тому, що Максим знав, як для неї буде краще. Ніякого яскравого макіяжу, жодних браслетиків, наче в дитини. Не смійся так голосно, не вдягайся вульгарно. Не можна, не можна, не можна!

Минуло понад три роки, але спогади дотепер розквітали болем при кожній зайвій згадці.

– Міло, письменників і без тебе вистачає.

– Ти не розумієш, – з надією в голосі відповідала дівчина. – Я пишу книжки та мрію, щоб люди читали їх. Хочу змусити відчувати смуток та радість за героїв. Аби переживали все те, що й мої персонажі. Щоб мої книжки ставали для когось ковтком свіжого повітря.

– Досить вже. Не витрачай час на фігню, – люто зазначив Максим, – у тебе курсові, а ти забиваєш мені голову цією хріню.

Відтоді дівчина більше не відчувала довіри до людей.

Емі стиснула щелепу, ковтаючи ком у горлі, а за мить підвела голову та поглянула Зоряну прямо в очі. Кутики дівочих вуст мрійливо піднялися, вивчаючи зелені райдужки, що блищали смарагдами, заспокоювали та дарували умиротворення.

– Уявімо, що я зараз кажу щось до біса романтичне, – прошепотіла Емі, прибираючи кінчиками пальців золотаві кучері з лоба Зоряна і надаючи своєму обличчю виразу щирого щастя. Вона уявила, що ця людина для неї по-справжньому важлива, і коли Зорян зацікавлено зіщулив оченята, Емі піддалася вперед та обережно поцілувала його, м’яко затримавшись на пухких вустах на цілу секунду.

«Так, Емі, подібного у твоєму житті ще не було».

Вона заплющила очі та одразу вткнулася носом у міцне чоловіче плече, тамуючи шалене серцебиття, викликане торканням до вуст ледве знайомої людини.

Абсолютно звичайний та буденний поцілунок закоханих. Культурний й стриманий. Але однаково незвичний. До біса незвичний. Настільки, що Емі не могла прийти до тями. Та й Зорян явно напружився. 

На жаль, музика скінчилася надто швидко. Дівчина не була готова знову натягти на себе маску байдужості й удати, ніби цілуватися з майже незнайомими хлопцями для неї було щось цілком буденним. Так набридло ховати те, що насправді тримала на серці.

– Не знаю, що навіть сказати, – буркнула Емілія, прибираючи свої руки з Зоряна, а він вчинив так само з долонею на дівочій талії.

– У тебе таке рідко буває? – жартома поцікавився він, і Емі нарешті кинула на його обличчя застережливий погляд.

– А ти, бачу, часто потрапляєш у подібні ситуації?

– Ну взагалі-то…

– Синку.