Розділ 9

Ресторан знаходився на Фонтанній дорозі номер сімдесят сім. Правду кажучи, розміри приміщень лякали: все таке вишукане, виконане в ніжних кольорах та до нестями велике. Два банкетних зали, які вміщували до трьохсот осіб, і кожен з індивідуальною терасою; дитяча кімната та балкон з видом на море. Емілія широко усміхалася, коли Зорян прочиняв дверцята таксі. Вона не могла відвести сяйливих очей від вишуканого ресторану REEF з панорамним видом на море. Після напруженої поїздки в літаку та авто (вдруге за день), це було саме те, чого потребувала Емі.

– Як тут гарно, – зауважила, допоки подумки уявляла, як опише це місце у своїх книжках. Останнім часом у голові починали народжуватися нові ідеї, і Емі нічого не могла з цим вдіяти. Чула діалоги персонажів, бачила локації та несвідомо думала над сюжетом.

Сонце поступово спускалося за обрій, тому невелика золотава вивіска Restaurant, на білій мармурній поверхні, підсвічувалася. Крізь панорамні вікна виднілася стійка хостес та величезні квіти в білосніжних горщиках. Все сяяло ніжним відтінком рожевого.

Декілька людей стояли при вході та щось обговорювали, час від часу сміючись. Інші поступово виходили з машин. Емі та Зорян приїхали на п’ятнадцять хвилин раніше від початку заходу, аби трохи налаштуватися. Довелося брати таксі, бо біла машина Зоряна лишилася в Києві та належала не йому, а двоюрідному братові.

Наразі Емілія чітко усвідомлювала одне: їй необхідно сподобатися батькам Зореслава. Можливо, спробувати підтримати якусь розмову, що буде їй зрозуміла.

Рекламні штучки – це точно не її спеціалізація, але Емі також мала свої козирі, що точно вразять подібне суспільство. І це стосувалося не лише вишуканого вигляду, неначе у фігурки на весільному торті.

Довжелезні пасма підкрутили, а передні сплели позаду. Крім того, додали декілька маленьких білих квіточок, які обліпили темно-русяве волосся. Емілії також подобався вечірній макіяж з об’ємними віями та матовою рожевою помадою. Щасливі браслети полишила в номері готелю. Звісно, було з десяток деталей, на яких можна спинитися, але наразі Емі схвильовано усміхалася, повісивши на оголене плече сумочку на довгому ланцюжку, й чекала на Зоряна, що розрахувався з таксистом.

Хлопець вдягнув нові чорні штани та абсолютно звичайну сорочку. Зверху охайний піджак. Однак на пальцях лишилося дві срібні каблучки. Такий Зореслав не надто подобався Емі. Він був аж занадто серйозним, задумливим та уважним. Не було того вогника в очах, коли вони зустрічалися зранку. Наразі Зорян був схожим на того хлопця, що збив її тиждень тому.

Здалеку виднілося жовтогаряче сонце, що нарешті тікало геть з горизонту, дозволяючи сіряві вечора поступово брати ініціативу у свої руки.

– Хвилюєшся? – поцікавився Зорян, коли таксі почало від’їжджати. Емі поглянула йому в очі, усвідомивши, що на цих босоніжках з високою платформою їх зрости стали майже однаковими. Це надало дівчині ще більшої впевненості.

– Зовсім ні, – лукаво зазначила Емі, водночас беручи Зоряна під руку. – А от ти, схоже, ще і як.

Зореслав поблажливо схилив голову на бік:

– Анітрошки.

Вдало збрехавши, вони нарешті покрокували до входу.

***

Емі скам’яніла від дива. Оглянула величезну залу, не один  десяток круглих столиків з білосніжною скатертиною та три м’які крісла біля кожного з них. Люду зібралося настільки багато, що в дівчини навіть у голові запаморочилось. Вона міцніше притиснулася до Зореслава, сподіваючись, що той не піде, а потім й узагалі шикнула в саме вухо:

– Не дай боже кинеш мене.

Зореслав витягнув шию, оглядаючи людей в різноманітних сукнях та костюмах. Деякі присіли за столи, інші весело перемовлялися, обмінюючись новинами. Емі шоковано підвела голову, поглянувши на ребристу коричневу стелю. Крізь панорамні вікна виднілося місто, а також тераса з великими столиками.

Це було найвишуканіше місце з усіх тих, де коли-небудь бувала Емілія. Найбільше, найрозкішніше. Справжній королівський палац.

– Бачиш он там?

Емі здригнулася, бо Зореслав вимовив ці слова прямо в її шию. Дівчина насупила свої прекрасно нафарбовані брови та трохи відсторонилася.

– Бачу що?

– Журналісти, – пояснив Зорян, і Емі теж почала вглядатися в кінець просторого залу, де виднілася барна стійка, підсвічена золотим сяйвом.

– Чоловік і жінка? – вона придивилася до парочки в вишуканих костюмах. Ті оглядали натовп й паралельно звірялися з власними записами. Емі зіщулила очі, помітивши, як чоловік наводив на них професійний фотоапарат, і…

Перед очима зблиснуло.

Емі різко опустила голову, швидко кліпаючи.

– Побачила.

– Це куплені журналісти. Для гарних світлин та нормальних статей. Сподіваюся, ти розумієш?

Останнє питання Зорян прошепотів Емі на вухо. Тим часом дівчина намагалася позбутися вогників перед очима.

Звісно, вона розуміла. Хлопець серйозно думав, що Емі ніколи не стежила за життям зірок?

– Ти типу як Шон Мендес, ага? – перепитала Емі, підвівши голову та здивувавшись тому, як незвично дивитися в очі Зореслава на одному рівні. – Коли ходиш на пляжі, за тобою крокують сотні журналістів та намагаються сфотографувати напівголим?