Розділ 8

Все починалося просто жахливо. Спочатку Емі несподівано для себе схопила панічну атаку в літаку. Дівчина намагалася прийти до тями у вбиральні, пила воду, ковтаючи надто високу дозу заспокійливих, але все це однаково не допомагало. Шлунок здригався, коліна підскакували, а більшість часу довелося провести на колінах перед туалетом.

Але все ж таки Емі це зробила. Тепер вона стояла посеред просторо аеропорту Одеси й намагалася не втратити свідомість після тих клятих пігулок, через які у вухах гуділо, а світ кружляв і час від часу подвоювався.

Дівчина втомлено сіла на блакитну валізу, трохи розвівши ноги в довгій легкій спідниці та спершись долонями на край валізи. Вона чекала й чекала на Зоряна, як на манну небесну, оскільки боялася вийти в такому хиткому стані на розжарену вулицю.

Але він не прийшов.

Емілія хрипло розсміялася. Вона так нервувала щодо подорожі, що нічого не встигла з’їсти зранку. Лише пару ложок рису, який стояв у холодильнику третій день. І зараз Емі виглядала, неначе живий мрець. Низька гулька розповзалася мокрою шиєю, тіло досі тремтіло зсередини, голова йшла обертом, і Емі усвідомлювала, що от-от заплаче, не в змозі витримати такого жахливого стану.

Допоки дівчина була на голках, Зореслав ніби забув про її існування. Минуло з п’ятнадцять хвилин, а повідомлення Емі «на місці» тепер здавалося приниженням. Обманом. Як іронічно, що така вправна брехуха потрапила на гачок.

Нічого. Жодної реакції. Жодної вісточки. Ніби це все був злий жарт.

Вона, як повна ідіотка прилетіла до Одеси під виглядом дівчини Зоряна, а він просто веселився. Погрався й годі. Господи! Скаже людям – не повірять.

«Як можна було клюнути на таке!? Пошив мене в дурні!»

Емі сумно шмигала носиком, коли видаляла повідомлення, а потім зайшла до інстаграму.

«Видалити? До бісової матері. Ні, спочатку треба написати жахливі коментарі Зореславу й зганьбити його на весь інтернет».

«А робота також була брехнею? Ніякого офісу не буде?»

Емі поклала руку на голову, відчуваючи, як тремтять ноги. Тільки їй стало трошки легше після перельоту, як знову накотило хвилювання. Реальність перетворювалася на кошмар. Скільки вона спала? П’ять годин? А коли востаннє їла щось окрім залишків та об’їдків? Добре, Емі, як мінімум, вистачить на білет додому. Треба повідомити Марічці, що все скасовувалося. А потім Емілія напише нову книжку. Ні, це буде коротке оповідання, в якому вона створить прототипа Зореслава, зробить з нього чудовиська й вб’є. Розчленує.

«Мені зовсім погано…»

Коли минуло двадцять хвилин, Емі повільно підвелася та спробувала втриматися на довгих ногах в червоних Converse. Кожного дня новий образ, але здебільшого все було придбано в секонд-хенді або на барахолках. Попри це, зазвичай Емі отримувала багато компліментів щодо свого стилю від сторонніх людей. Тільки не від членів родини.

Однак часом постійна економія грошей з тріском провалювалася, і дівчина купувала сукню за три тисячі гривень.

«Фінансова грамотність, Еміліє».

Легке запаморочення змусило долоні спітніти. Емі надто добре пам’ятала це відчуття. Кожного року вона заходила до страшного приміщення лікарні, в якому стояв різкий запах медикаментів. Повз проїжджали візки з аналізами чи тарахкотіли тарілки з їжею для пацієнтів. Вона на ватних ногах крокувала на другий поверх, допоки мама з сестрами почувалися абсолютно спокійними. Єва та Ніка заходили першими, а коли черга доходила до Емі…

Вона кричала. Мама намагалася всадити дочку на стілець, медсестра не могла втримати руку, щоб пробити безіменний палець голкою та взяти трохи крові. Емі почувалася, ніби уві сні. Кошмарі. Нудота підкочувала до горла, обличчя ставало білішим за сніг, а у вухах так пищало, що після виходу з кабінету, Емі втрачала свідомість. Це була цілком нормальна реакція організму, який вимагав трошки часу для перезавантаження. Занизький гемоглобін, мала вага, як для метра сімдесят п’ять, та нервозність. Два плюс два.

І це пов’язано не лише зі страхом уколів чи здачі крові. Ні. Емі втрачала свідомість, коли різко прокидалася й хутко вскакувала з ліжка. Інколи щастило, і легке запаморочення минало за лічені секунди, а часом вона розплющувала очі вже на підлозі.

От і зараз в Емі тремтіли коліна, не витримуючи тиску. Однак дівчина встояла. Витягла ручку ніжно-блакитної валізи в білих хмаринках. Розуміла, що чинить, як мала дитина, і, можливо, слід просто зателефонувати, але чому це мусить робити саме вона? Емі чітко і ясно написала, що приїхала. Зорян продивився повідомлення і більше нічого. То чия черга робити хід? Дівчини, що от-от знепритомніє, чи хлопця, що пообіцяв зустріти?

І коли Емілія повільно рушила, аби придбати новий квиток, на телефон прийшло нове повідомлення.

Від таксі.

Дівчина не змогла стримати широкої знущальної усмішки, коли нервово провела рукою крізь спітніле волосся. Розчарування змінилося люттю й гіркотою. Емі скривилася, киплячи злобою, але майже одразу розправила плечі й гордо попростувала слизькою підлогою. Вона придбала дорогу сукню не просто так. І та робота буде її. З допомогою Зореслава чи ні.

А цьому Бойку вона ще виїсть нерви. Нехай тільки на очі попадеться.