Розділ 3

Емілія прикусила короткий ніготь, розглядаючи білі літери на чорному меню. Сендвічі з лососем, куркою та яйцем, декілька видів салатів, десяток різних апетитних бургерів, що прямо-таки слинка з рота текла. Біфштекс з картоплею фрі, мисливські ковбаски…Трясця! Сирна тарілка, м’ясна тарілка, пивна тарілка! Емі в раю? Ніжна паста карбонара з найсмачнішим соусом у світі, млинці з апетитною шинкою та тягучим сиром…

– Та ні, я не голодна, – врешті-решт повідомила Емілія, поклавши меню на поверхню невеликого дерев’яного столика. Склала пальці замком, поглянувши на Зореслава, що сидів навпроти.

Приміщення кафе було яскравим: стільці та диванчики помаранчевих та жовтих відтінків, а також панорамні вікна, крізь які було прекрасно видно сонячну й мальовничу вулицю, де пересувалися змучені спекою люди.

Емілія розмістилася на м’якому диванчику біля самого вікна, а Зореслав зайняв жовтий стілець навпроти. Хлопець не вселяв у неї жаху, лише невеликі підозри та занепокоєння. Зрештою, Емілія могла сісти в машину до абсолютно незнайомої людини, аби швидше дістатися будинку. Часом соціофобія боялася її.

Емі могла приховувати це скільки завгодно, але, правду кажучи, вона була голодною, як вовк і навіть більше. Тяжко не думати про їжу, коли всі навкруги набивали собі черево, але ціни кусалися аж надто сильно.

– Ні, справді, я пригощаю, – наполягав Зореслав. Його неслухняне русяве волосся липло до лоба й цікаво закручувалося в різні боки.

– Ну тобі це дорого обійдеться, – лукаво простягнула Емі, скинувши брови. Тоді трохи підняла край капелюха й відкинулась на спинку диванчика, вдруге розглядаючи меню.

– Повір, я потрапив у таку ситуацію, що готовий придбати тобі все кафе.

Емілія кинула на нього швидкий погляд, помітивши нервову усмішку, і ледь похитала головою, продовжуючи читати.

– М. Ти мене заінтригував. Але поки не дізнаюся, що сталося, твоїм коштом нічого не замовлю.

Вона склала вуста в одну міцну смужку та натягнуто усміхнулася, подумки насолоджуючись піснею Аріани Ґранде в приміщенні. З викликом подивилася в зелені очі Зореслава, що ніби завис між двох світів, боячись повернутися до страшної дійсності. Помітила, що в нього на шиї нічогеньке таке татуювання змії, а також те, що, схоже, під бежевою сорочкою була не футболка, а звичайна біла майка. Власне, спортивне тіло мало багато татуювань. І на додачу дорогий срібний годинник на зап’ястку.

– Ну?

Зореслав кліпнув, перестаючи безсоромно розглядати дівчину та її одяг. Не було жодного сумніву, що його зацікавили очі Емілії. Вона завжди приділяла їм найбільше уваги, прагнучи зробити якомога виразнішими та яскравішими. До карого кольору пасувала більшість відтінків підводки, тіней та блискіток, які дівчина використовувала на постійній основі.

– Для початку скажи, будь ласка, скільки тобі років, – зітхнувши, попрохав Зореслав, нервово перебираючи пальцями свій смартфон у білім чохлі з чорним малюнком змії.

Хвилювався.

На відміну від дівчини.

Емілія набула кам’яного виразу обличчя й схрестила руки на грудях:

– Сімнадцять.

Смарагдові очі розшилися від щирого здивування, пальці, унизані срібними каблучками, перестали гратися з iPhone. Обличчя Зореслава, що було рожевим через спеку, враз стало білішим за саму смерть, неначе сніжне полотно. Сидів, вражений до глибини до душі.

Емілія витримала невеличку паузу, а тоді спробувала стримати хихотіння, міцно стиснувши вуста. Зореслав глибоко вдихнув, не знаходячи слів, аби описати свій моторошний переляк, та запустив пальці в розпатлане золотисте волосся, крізь яке виднілися чорні пасма.

– Жартую, мені тридцять п’ять.

Знову шокований погляд. Емі могла заприсягтися, що в Зореслава з хвилини на хвилину схопить серце.

«Один – один, хлопче».

– Все, видихай. Хай бог милує! Мені лише двадцять два. День народження за місяць. Твоя черга.

– Двадцять чотири, – спокійно пояснив Зореслав, все ще нажахано кліпаючи. – Добре. Добре, що тобі не сімнадцять.

– Ага, –  Емілія ще раз обвела поглядом просторе приміщення. Шлунок скрутило від запахів жирної їжі та прохолодних напоїв. Зранку дівчина вкинула до нього тільки один не надто ситний бутерброд, а тепер не могла позбутися слинки в роті. – Добре, що тобі не сорок. То в чому ж справа, Зореславе?

– Можна просто Зорян, – вимовив хлопець та обережно поклав лікті та стіл, аби бути трохи ближче до Емі, яка забилася під саму стінку в куточку, уважно стежачи за кожним зайвим рухом. – Отже, чи каже тобі про щось прізвище Бойко?

Емі широко розплющила очі, перелякано вхопившись за серце:

– Бойко? О матінко рідна! Аж нічого не каже! – з цими словами знову скинула усмішку, наповнюючи погляд докором: – Ближче до суті, будь ласка.

Зорян зітхнув, нервово вистукуючи пальцями ритм по поверхні столика:

– Все через той випадок три дні тому. Стався неприємний збіг обставин.

Емілія скептично вигнула брови. Рана на лобі запульсувала з новою силою, а лікті й коліна під бинтами неприємно занили, нагадуючи про себе.

Зорян вирішив поки що не підводити на дівчину очей, складаючи думки до купи. Звісно, йому важко, бо зовсім не легко говорити з людиною, яку нещодавно збив. Хоча почасти за ту аварію Емі винила саме себе та дурний мозок, який вирішив погратися з долею.