Розділ 2

Емілія надто дорожила своїм велосипедом, аби полишати його в загальнодоступній коморі біля входу до під’їзду п’ятиповерхівки, тому завжди тягнула транспорт сходами на третій поверх. Однак наразі хотілося кинути всі речі десь посеред коридору й підійматися голіруч.

Дівчина тяжко зітхнула, проходячи повз одну з квартир на другому поверсі та відчуваючи всім єством, як на неї втупилося гостре око крізь дверне вічко. Через п’ять хвилин почне телефонувати найстарша сестра, потім середня і насамкінець мама. Знову.

Квартирантка жила на поверх нижче від знімної квартири Емі та була однією з подружок сім’ї. Давно не молода, діти за кордом, а єдина розвага – розпускати чутки.

Помітить тіло Емі в крові, порізах та синцях й напише найдраматичніший сценарій.

Дівчині довелося зціпити зуби, аби втримати всю лють, що клекотіла всередині лавою найпекельніших вулканів. Хотілося спинитися перед дверима квартирантки й вигукнути пару ласкавих, але після такого нахабства доведеться шукати нову квартиру та вислуховувати нотації від матінки через таку «огидну» й «хлоп’ячу» поведінку. Пречудово.

Тому Емілія лише мовчки грюкнула світлими дерев’яними дверима знімної квартири, нарешті відкинула велосипед у сторону та з’їхала спиною по стіні прямо на холодний лінолеум.

Втиснула вказівний та великий пальці в кутики очей та тихенько схлипувала, допоки плечі судомно здригалися під вагою сьогоднішнього дня.

Їй потрібен був відпочинок. Щоб повернути любов до хобі, яке тепер стало частиною роботи. Аби прокидатися з усмішкою на вустах й думати «який класний на мене чекає день!». Хіба вона просила настільки багато?

Емі витягла чорний рюкзак з кошика велосипеда, шукаючи смартфон, а коли пальці вчепилися за Xiaomi в чорному чохлі з надписом «7 rings», одразу натиснула на рожеву іконку додатка Букнет. Прогортала нові сповіщення, але біль так і не зник з великих очей, в яких стояли сльози. Сувора реальність вперто топила тіло й розум.

Емілія стиснула нагрітий червневою спекою телефон й притиснула його собі до розбитого лоба, ігноруючи пекучий біль.

Так, це тяжко вкладати всі сили у власну працю, а тоді згадувати, що кожен з родичів, близьких чи друзів не цінував її. Писання книжок – це важко. Письменництво вимагало визнання та поваги, але натомість Емі не отримувала жодної підтримки від рідних людей. Замість них це робити три тисячі фоловерів на Букнет. Вони купували її книжки, писали позитивні відгуки та чекали анонсів.

Але в один момент все змінилося.

І Емі ненавиділа винятково себе, бо дозволила головному хобі, пристрасті життя, стати роботою, яка забирала стільки енергії та виснажувала частіше, аніж хотілося б.

Вона всього-на-всього прагнула дарувати людям емоції. Жадала довіри до її творчості.

На жаль, дівчина відчувала, що більше не витримувала постійного натиску, який сама собі вигадала. Вона писала книжки для онлайн-платформи Букнет, самостійно редагувала їх, спираючись на освіту української філологині, перечитувала і знову редагувала. Деякі продавала, інші лишала безоплатними. Колись публікування книжок чи коротких історій було її безпечною гаванню, але зараз це всього лиш частина роботи. А Емі так палко жадала, аби письмо не стало чимось буденним. Чимось таким, що не приноситиме задоволення та жагу до життя.

Страх як хотіла поділитися з кимось своїми переживаннями та розділити біль, який принесли роки життя.

Всі знали, що Емі пече булочки й круасани в не надто популярній пекарні, але дівчина не розповідала жодному про свої книжки, особливо після випадку з колишнім найкращим другом.

– Кинь це, Міло. У світі тисячі письменників, і вони заробляють копійки. Нафіга тобі це? До того ж зараз майже нікого не друкують з українських авторів. Є парочка й по всьому.

Було трохи боляче почути це від друга, якому довірила найінтимнішу таємницю. Туга через усвідомлення того, що він зовсім не цінував хобі й пристрасть Емілії, не відпускала до сьогоднішніх днів. Ятрила душу. Найкращий друг відкрито знецінював дівочі захоплення й те, до чого тягнулося серце та розум.

«А людям, які чинять так з друзями, не місце в нашому житті».

Емі слід було обробити всі свої фізичні й моральні рани, а  опісля вигадати казочку, мовляв, вона просто впала з велосипеда, аби мама з сестрами, які зателефонують з хвилини на хвилину, не влаштовували концерт.

***

Емілія все-таки отримала свою зарплатню, а за три дні мала єдиний на тиждень вихідний – у четвер. Проблема полягала в тому, що, придбавши їжу, напої та оплативши квартиру, грошей майже не лишилося, і тепер в руках була маленька пляшка мильних бульбашок. Єдине, що дарувало крихту позитивного настрою. Емілія, звісно, могла поїхати до Львова, щоб зустрітися з родиною чи розвіятися, але, по-перше, Київ був ріднішим, а по-друге, навіщо платити гроші за автобус, літак чи потяг, щоб почути ті ж самі питання, що й кожного разу?

Тому вона надала перевагу прогулянці сонячним парком «Наталка» та спокійно пускала мильні бульбашки, насолоджуючись їх мерехтінням під променями ранкового сонечка. Дівчина поглядала на височезне колесо огляду, дозволила собі розслабитися хоча б на пару годин й забути про будь-які дорослі турботи, концентруючись суто на сміхові дітей чи вигуках їхніх батьків.  Лише зрідка кидала погляд на чорнявого хлопця з великою професійною камерою. Звичайний вуличний фотограф або, може, робив знімки для гугл-карт.