Розділ 1

Вміння прощати рятує нас від гніву, ненависті і марної розтрати душевних сил.

Мор Х.

Часом мозку хочеться втнути щось дурне.

Наприклад, людина знаходиться посеред жвавої вулиці й раптом вирішує спинитися, аби перевірити, що буде далі. Знесуть з ніг чи ні? А що як вскочити з місця посеред уроку та заверещати?

На кухні вона може запалити конфорку, але не погасити сірник, думаючи: «А що буде потім? Коли полум’я досягне шкіри. Боляче? Наскільки боляче? Чи зможу я себе спинити?»

У такі моменти мозок переставав раціонально мислити, але найдивніше те, що часом цікавість все-таки брала гору.

«Їхати, їхати, їхати».

Як і будь-яка людина, Емілія мала проблеми на особистому фронті, роботі, у родині та в навчанні. Вона стикалася з усім тим самим, що й інші, і особливо переживала кожен злет та падіння. Знаходила свої безпечні гавані й концентрувалася на чомусь не настільки жахливому.

Але коли грошей не вистачало на банальні засоби виживання, зарплатню затримували, хобі переставало приносити задоволення і життя в цілому летіло шкереберть, хотілося лише їхати, їхати, їхати.

Крутити педалі велосипеда, ігноруючи жилий район з десятками перехрестів. Летіти, забувши про гальма, дзвіночок чи безпеку. Емілія не думала про крутий спуск, про можливість переламати собі кістки й покотитися дорогою, втративши свідомість.

Цікавило тільки одне: «А що як…»

«А що як не спинюся? Пощастить чи ні? От зараз виїде машина, зіб’є мене, а що далі? Більше ніяких проблем, постійного приниження зі сторони сестер, які вже давно були одруженими та мали стабільну заробітну плату; жодних сперечань з менеджером пекарні, який затримував платню, бо хто така звичайна й ні кому не потрібна пекарка в порівнянні з людиною, яка мала мережу власних кав’ярень?»

«А що як не спинюся?..»

Сонце припікало маківку, затоплюючи свідомість втомою. Емілія не бачила потреби в кепці чи капелюшку, коли й без того пересувалася на велосипеді. Вітер бив прямо в обличчя, роздмухував пасма темно-русявого волосся й поділ короткої червоної сукні, яку найстарша сестра подарувала на один з днів народження.

Раптом тонкі пальці Емілії стиснули кермо міцніше, намагаючись привести дівчину до тями, але гострий погляд не відривався від небезпечного перехрестя між крамничками та старими будівлями, який слід було оминути.

Вона робила це сотні разів. І зараз також вийде.

Світлофорів не було, людей теж. Воно й не дивно, бо наразі повітря розжарювала обідня спека, і розумні люди сиділи в приміщеннях або ховалися в затінку, а не пекли собі шкіру, аж допоки та не заливалася рожевими барвами.

Нарешті Емілія зітхнула. Схоже, сонце аж занадто сильно припекло голову, якщо у свідомості почали майоріти такі дикі думки. Дівчина перестала крутити педалі велосипеда, бо все ж таки ще мала трохи клепки в голові, але, як виявилося, вмикати мозок було запізно. Емілія попросту не встигла максимально сповільнити швидкість, бо не очікувала, що саме тієї миті з-за повороту з’явиться машина.

– Мамо!

Схоже, відбувся сплеск мозкових хвиль: перед очима замелькали відрізки життя, ніби серце Емілії спиниться з секунди на секунду, і все навкруги поглине моторошна пітьма. М’язи враз напружилися, картинка перед очима розпливлася, а думки ринули геть, неначе зграйка метеликів.

Дівчина могла лише подякувати тому, що біле авто їхало зовсім повільно, ледь пливло, а власний велосипед більше не розганявся до космічної швидкості. Не встигнувши зорієнтуватися, дівчина міцно заплющила очі, усвідомлюючи, що зіткненню не буде вороття, а тоді з гуркотом зустрілася з переднім бампером автомобіля, безпорадно злетівши з велосипеда.

***

П’ятсот десять мільйонів кілометрів квадратних звузилися до точки зіткнення машини й велосипеда. Не існувало півночі, півдня, заходу чи сходу. Тільки тут і зараз.

Розум Емілії частково перестав функціонувати, оскільки в одну мить дівчина гепнулася на бампер білосніжного автомобіля, а за хвильку вже безпомічно лежала на тротуарі, розкинувши кінцівки, неначе покинута лялька.

Навіть встигла змиритися зі смертю, бо думала, що машина от-от рвоне вулицею, остаточно вбивши й покинувши напризволяще, але та напрочуд різко спинилася, що навіть шини заскрипіли. Крізь гул у вухах почувся стукіт передніх дверцят зі сторони водія.

Емілія лежала ні жива ні мертва, не до кінця розуміючи при тямі вона чи ні, бо світ тепер здавався геть іншим: чіткість зникла, будівлі двоїлися, а у вухах дзижчали бджолині рої. Було рожево-малиново на подальший розвиток подій. Аж занадто сильно нудило й трусило, аби занурюватися в подробиці аварії ще глибше. Тому вона продовжувала дивитися на номера автівки, окреслюючи кожну цифру, хоча мозок однаково не сприймав отриманої інформації. Повіки не витримували денне сонце, тремтячи від утоми, напруга в скронях відбивалася потужними хвилями.

– Пані, – пролунав чоловічий голос, коли Емілію обережно перекинули на спину. Силует перед обличчям плив, а дихати враз стало важче. Хотілося знову лягти на бік, аби сховатися від прямого сонячного проміння й позбутися дикого болю, що стиснув горло кігтистою лапою й не давав дихати. – Пані, Ви мене чуєте?