Розділ 8: "Вибір темряви: Дорога до розуміння своєї сили"

Зробивши перший крок, дівчина відчула, як її серце калатає так сильно, що, здається, весь світ чує його. Її вибір впав на шлях, огорнутий тінями. Наче невидима сила підштовхувала її вперед, не залишаючи місця сумнівам.

Дерева, що росли обабіч стежки, стали густішими й вищими, їхні крони зливалися так, що небо зовсім зникло. Повітря було наповнене дивними шепотами, які здавалися одночасно близькими й далекими. Її кроки віддавалися луною, але незвичною — це була не лише її хода. У цих звуках було щось більше, щось таємниче.

— Я тут, — прозвучав знайомий голос, і дівчина зупинилася.

Він стояв на краю стежки, частково захований у тіні дерев. Його постать виглядала ще загадковішою, ніж раніше. Син Аїда — той, хто викликав у її душі бурю, — виглядав, наче частина цієї темряви, але його очі сяяли яскраво, як дві зірки.

— Що ти тут робиш? — запитала вона, намагаючись приховати тривогу в голосі.

— Я знав, що ти прийдеш, — відповів він спокійно, але в його тоні відчувалася прихована напруга. — Ця стежка веде не лише до правди. Вона веде до мене.

Вона не знала, як реагувати. Її серце рвалося вперед, до нього, але слова Гекати все ще лунали в її голові. Чи справді вона готова пізнати його тінь?

— Чому ти тут? — повторила вона питання, вже не намагаючись приховати тривогу.

— Це моє місце, — відповів він, роблячи крок до неї. — Темрява, якою ти йдеш, — це частина мене. Але я хочу знати, чому ти обрала цей шлях.

Дівчина мовчала. Вона не знала, чи це було бажанням пізнати його, чи викликом, що притягував її до тіней. Її мовчання, здається, лише підсилювало його цікавість.

— Ти не зобов’язана йти далі, — сказав він. — Ти можеш повернутися, якщо боїшся.

Ці слова розпалили у ній внутрішній вогонь. Вона відчула, як у ній пробуджується сила, якої раніше не знала.

— Я не боюся, — відповіла вона, і в її голосі прозвучала рішучість. — Якщо це шлях до істини, я хочу знати, хто ти насправді.

Його погляд змінився. У ньому з’явилося щось, чого вона раніше не бачила — глибокий сум і, можливо, навіть біль.

— Тоді йди за мною, — сказав він.

Він повернувся і рушив уперед стежкою. Вона пішла за ним, відчуваючи, як кожен крок веде її до чогось невідомого. Стежка ставала все вужчою, а тіні густішими. Нарешті вони дійшли до кам'яних воріт, прикрашених стародавніми написами. Їхнє мерехтіння в місячному світлі нагадувало блиск живих зірок.

— Це вхід до мого світу, — сказав він, зупинившись. — Але, якщо ти увійдеш, повернення вже не буде.

Вона знала, що ця мить є вирішальною. Вибір, який вона зробить зараз, змінить її долю назавжди. Але страх і вагання поступилися місцем впевненості. Вона знала, що її місце тут, поруч із ним, навіть якщо це означало прийняти всі небезпеки і тіні його світу.

— Я готова, — сказала вона, дивлячись йому прямо в очі.

Він не відповів, лише поклав руку на холодний камінь воріт. Вони відчинилися зі скреготом, і з темряви повіяло дивною прохолодою, сповненою запаху нічних квітів і старовинної магії. Він увійшов першим, і вона, не вагаючись, зробила крок за ним.

Світ, який відкрився перед нею, був водночас прекрасним і страшним. Тут не було ані дня, ані ночі — лише нескінченний танець світла й тіні. Вона зрозуміла, що тепер належить цьому місцю.