Розділ 6: Зачаровані дороги долі

Наступного ранку дівчина прокинулася з відчуттям тривоги й захоплення одночасно. Її думки постійно поверталися до юнака, сина Аїда. Вона намагалася зосередитися на ранкових ритуалах, але щоразу, коли вона вдивлялася в своє відображення у дзеркалі, в її голові лунав його голос: "Я не відпущу тебе, поки ти не дізнаєшся, хто ти насправді."

Цей день мав бути звичайним. Афіна запросила її в свою бібліотеку, де дівчина часто проводила час, вивчаючи історію Олімпу. Вона любила це місце — стародавні манускрипти, книги, які пахли віками, та знання, які здавалося, були безмежними. Але цього разу вона не могла зосередитися. Її погляд пробігав по тексту, але слова не залишали сліду в її свідомості.

— Ти відволіклася, — тихо сказала Афіна, з'явившись біля неї так несподівано, що дівчина мало не підскочила.

— Що? Ні, я... Просто трохи втомилася, — відповіла вона, намагаючись приховати свої справжні думки.

Афіна підняла брову, але нічого не сказала. Вона просто подала дівчині нову книгу, накриту чорною обкладинкою, і сказала:

— Це може тебе зацікавити. Але пам’ятай: знання — це сила, і сила — це відповідальність.

Дівчина прийняла книгу і помітила, що її руки тремтять. На обкладинці були золоті літери: "Міфи і реальність Підземного Царства". Її серце завмерло. Вона зрозуміла, що Афіна дала їй цей текст не просто так.

---

Увечері, повернувшись до своєї кімнати, вона відкрила книгу. Сторінки описували світ, який був одночасно привабливим і жахливим. Там були історії про Аїда, його правління і його нащадків. І хоча вона читала все це з цікавістю, найбільше її зацікавила глава про спадкоємців підземного світу.

"Їхнє існування приховане від очей звичайних смертних і навіть богів. Вони сильні, але їхня сила нестабільна. Вони можуть маніпулювати душами, бачити майбутнє і читати думки, але ці здібності мають свою ціну. Ніхто з них не може обирати свою долю, адже вона визначена їхнім батьком."

Ці слова змусили її замислитися. Вона згадала погляд юнака, його загадкову посмішку і впевненість у власних силах. Вона хотіла зрозуміти його, але водночас боялася, що дізнається щось, чого їй краще було б не знати.

Того ж вечора, коли вона вже збиралася лягати спати, знову почула звук у своїй кімнаті. Вона різко обернулася і побачила його. Він стояв біля вікна, одягнений у темний хітон, його каштанове волосся спадало на очі, а погляд був такий глибокий, що вона відчула, як її серце пропускає удар.

— Що ти тут робиш? — прошепотіла вона, намагаючись приховати хвилювання.

— Я не міг залишити тебе саму з твоїми думками, — сказав він, підходячи ближче.

— Ти ж обіцяв не втручатися в моє життя! — вона намагалася звучати впевнено, але її голос тремтів.

Він посміхнувся, нахилившись ближче:

— Я не втручаюся. Я просто хочу знати, чому ти так цікавишся мною.

— Я не цікавлюся тобою! — відказала вона, відчуваючи, як щоки починають горіти.

— Ти забула, що я можу читати думки? — тихо промовив він, схиливши голову до її обличчя.

Вона замовкла, намагаючись зібратися з думками. Його присутність була настільки сильна, що вона не могла дихати нормально.

— Чого ти хочеш? — запитала вона, відступивши на крок.

— Я хочу зрозуміти, ким ти є насправді, — сказав він. — Ти не така, як усі інші. І це мене цікавить більше, ніж ти можеш собі уявити.

Вона зупинилася, відчуваючи, як кожне його слово резонує в її душі. Вона хотіла сказати щось на захист, але не могла знайти слів. Він підійшов ближче і прошепотів:

— Ми з тобою схожі більше, ніж ти думаєш.

І перш ніж вона встигла відповісти, він зник, залишивши її саму в тиші кімнати.

Наступні дні пройшли у хаосі. Вона не могла зосередитися ні на чому. Її думки постійно поверталися до нього. Його слова про те, що вони схожі, не давали їй спокою.