Розділ 3: Гість у Тиші

Вечір у кімнаті був тихим і спокійним. Вона сиділа перед дзеркалом, розчісуючи своє довге волосся, мрійливо дивлячись на своє відображення. Її думки весь час поверталися до нього — до того загадкового юнака із зеленими очима. Щось у ньому було незрозумілим, лякало, але водночас вабило, як магніт.

Вона зітхнула й поклала гребінець, намагаючись відволіктися від цих нав’язливих думок. Лігши на ліжко, вона заплющила очі, сподіваючись на сон. Але її спокій перервало дивне шарудіння у ванній кімнаті.

Серце завмерло. "Хто це?" — промайнуло в голові. Набравшись сміливості, вона піднялася, намагаючись ступати якомога тихіше. Відчинивши двері, вона побачила те, чого не очікувала.

Він був там. Стояв перед дзеркалом, ніби вивчав власне відображення. Його каштанове волосся спадало м’якими хвилями, а зелені очі світилися в напівтемряві, мов коштовні камені.

— Хто ти? Що ти тут робиш?! — хотіла закричати вона, але тільки зробила крок назад.

Хлопець швидко обернувся. Від несподіванки вона вже відкрила рота, але він миттєво опинився поруч і затулив їй вуста гарячою рукою.

— Тихіше, — прошепотів він, нахилившись ближче. — Ти будеш кричати? Якщо ні, я відпущу руку. Добре?

Дівчина, трясучись від адреналіну, повільно кивнула. Він уважно подивився їй в очі й, переконавшись, обережно прибрав руку.

— Ходімо, — сказав він і, взявши її за руку, повів до кімнати. Вона йшла за ним, незважаючи на страх. Щось у його дотику змушувало її відчувати дивний спокій.

Він посадив її на ліжко, а сам сів поряд. Його близькість викликала у неї легке запаморочення.

— Чому ти прийшов? — запитала вона, дивлячись на нього.

— Подивитися на ту, якій я подобаюся, — відповів він просто.

Вона здивовано зітхнула.

— Як ти дізнався? Тобто... що ти таке надумав собі? Думаєш, що маєш усім подобатися?

Він лише посміхнувся.

— Думаєш, що ти такий красивий, що подобаєшся всім у світі? Та от я тобі відповім: ні! Ти не подобаєшся нікому — ані за свій характер, ані за обличчя! — випалила вона, намагаючись сховати власні справжні почуття.

Хлопець тільки мовчав і посміхався, дивлячись їй прямо в очі.

— Ну чому мовчиш? Тільки посміхаєшся! — вигукнула вона роздратовано.

— Я вмію читати думки, — відповів він нарешті.

Дівчина завмерла, її щоки залилися рум’янцем.

— Це... це неправда! Доведи! — буркнула вона, намагаючись приховати хвилювання.

— Гаразд, — з легкою посмішкою відповів він. — Ти думаєш: "Я сьогодні їла мармелад у вишневому соусі й пила воду зі смаком винограду".

Її очі округлилися. Він чув усе. Її думки, її фантазії... навіть ті, про які вона воліла б ніколи не згадувати. Зокрема, ті, що стосувалися нього. Вона відвела погляд, сподіваючись приховати свою розгубленість, але хлопець, здавалося, бачив усе.

— Я пішов, принцесо, — сказав він раптом і підвівся. — Мене чекає батько.

— Принцесо?! — здивовано перепитала вона, але він вже йшов до дверей.

Коли двері зачинилися за ним, вона ще довго сиділа нерухомо, намагаючись зрозуміти, що щойно сталося. Її серце калатало, а в голові було тільки одне запитання: хто він і чому він так легко проникає не лише в її думки, а й у її душу?