Глава 21

Ворон зацікавлено повернув до неї темне око.

— Ти хотів щось сказати про час, а Северин не дав тобі договорити. То що саме ти хотів сказати?

Птах уважно дивився на неї, повертаючи голову то одним боком, то іншим. Яна терпляче чекала біля столу, не зводячи з нього погляду.

— Господар не дозволив мені говорити про це з тобою.

Жінка невдоволено пирхнула.

— Гаразд. Якщо Северин не дозволяє розповідати мені про це прямо, то, може, ти відповіси на кілька запитань про себе?

Ворон струснув пір'ям, наче намагався позбутися її надто пильного погляду.

— Я не маю бажання грати з тобою в загадки. І господар заборонив мені розмовляти з тобою.

Він розвернувся, збираючись злетіти з підвіконня.

— Я дуже хвилююся за Северина, — тихо промовила Яна. — І якщо йому загрожує небезпека, я маю про це знати. Щоб допомогти.

Ці слова зупинили птаха. Він завмер, а потім повільно повернув голову до неї.

— Я справді не можу говорити з тобою про час. Господар заборонив.

— А господар заборонив тобі говорити про себе зі мною? — Яна примружила очі.

Ворон спантеличено подивився на неї.

— Ні. Такої заборони не було.

— От і чудово. Тоді почнемо з простого. Ти служиш родині Северина від самого її заснування?

— Так.

— І служитимеш до останнього нащадка цього роду?

— Так.

— А в Северина зараз немає дітей?

— Ні.

Яна на мить замовкла, обмірковуючи наступне запитання.

— І що станеться, коли він помре?

Ворон опустив голову й тихо прокаркав:

— Я зникну.

На кухні запала тиша.

Яна повільно опустилася на стілець.

— Тобто ти прив'язаний до життя свого господаря?

— Я прив'язаний до його роду. Поки є нащадок, існую і я.

— Але якщо Северин помре, а дітей у нього немає...

— Тоді рід припиниться. І мій шлях разом із ним.

Ворон промовив це спокійно, без жодної драматичності. Наче говорив про щось давно відоме й неминуче.

Яна подивилася на нього вже зовсім інакше.

— А ти хочеш зникнути?

Птах не відповів одразу. Лише переступив лапами по підвіконню.

— Я служив цьому роду довше, ніж ти можеш собі уявити. Бачив його злети й падіння, супроводжував господарів у подорожах, переживав із ними перемоги й втрати. І, повір, я б хотів і надалі служити цьому роду.

— Я зрозуміла, — усміхнулася Яна. — Він не в захваті від твоєї балакучості.

— Ми з ним давно знаємо, що не варто погоджуватися одне з одним у всьому.

Яна на мить усміхнулася, але швидко знову посерйознішала.

— Вороне, я не знаю, що між вами сталося і чому Северин опинився в цьому будинку. Але я знаю одне: він не схожий на людину, яка просто змирилася б із власною смертю. І я теж не збираюся спокійно чекати, поки щось із ним станеться.

Птах уважно дивився на неї.

— Ти його кохаєш?

Яна здивовано підняла брови.

— А це вже не твоя справа.

— Отже, кохаєш, — задоволено прокаркав ворон.

— Ти нестерпний.

— Мені це часто кажуть.

Вона похитала головою й підвелася.

— Добре. Сьогодні я більше нічого не питатиму. Але якщо ти знаєш, що йому загрожує небезпека, то хоча б не заважай мені допомогти.

Ворон не відповів. Лише довго дивився їй услід, коли вона рушила до дверей.

— Яно, — покликав він.

Вона озирнулася.

— Що?

— Господар дуже впертий. Якщо вже щось вирішив, переконати його буває складніше, ніж змусити дракона віддати свою здобич.

— Тоді йому не пощастило, — тихо відповіла Яна. — Бо я теж не з поступливих.

Ворон ледь помітно нахилив голову.

— Це я вже встиг помітити.

Яна повернулася до спальні. Северин усе ще спав, відкинувши руку на її половину ліжка. Вона обережно лягла поруч і притиснулася до нього.

Чоловік уві сні одразу обійняв її, притягнувши ближче.

Яна заплющила очі, але заснути одразу не змогла.