Глава 20

Яна вийшла з душу, обмотавши вологе волосся рушником, і зупинилася на порозі кухні.

Северин стояв біля плити в новому домашньому одязі. Темні штани й м'яка кофта сиділи на ньому так, ніби їх шили за мірками якогось особливо вибагливого короля. Він упевнено порався біля чайника.

Яна мимоволі всміхнулася.

Він виглядав тут напрочуд природно. Ніби завжди був частиною цього дому.

Хоча, якщо вірити самому Северину, так воно і було. Тільки раніше він волів ховатися від мешканців, а тепер чомусь вирішив не ховатися від неї.

— Про що думаєш, відьмо? — пролунав незнайомий трохи хриплуватий голос. — У тебе очі світяться. Ще трохи — і з пальців іскри посиплються.

Яна здивовано озирнулася.

На кухні нікого, крім Северина, не було. Принаймні вона так думала. Аж раптом помітила на підвіконні великого чорного птаха.

Ворон.

— Як ти сюди залетів? — запитала вона. — Вікна ж зачинені.

Птах повернув до неї голову й трохи нахилив її набік.

— Ану геть! — Яна махнула рукою в бік дверей.

Ворон навіть не поворухнувся.

— Я з господарем можу з'являтися де завгодно, — промовив він.

Яна завмерла. Потім повільно зняла рушник із голови й, не зводячи з птаха очей, зробила ще один невпевнений помах.

Ворон скосив око на рушник.

— Це ти зараз мене виганяєш?

Яна застигла з відкритим ротом.

— Що, відьмо? Дар мови втратила? — глузливо прокаркав птах.

Вона повільно, майже боком, рушила до столу. Сіла навпроти Северина й подивилася на нього круглими від подиву очима.

— Що сталося? — запитав він, помітивши її вираз обличчя.

— Нічого особливого, — тихо відповіла Яна. — Просто я, здається, з'їхала з глузду. І тепер мені ввижаються птахи, які розмовляють.

Вона чекала, що Северин розсміється. Але той лише насупився й повернувся до підвіконня.

— Лети сюди. І я ж просив тебе не лякати її.

Ворон неспішно перелетів на кухонну шафу.

— Я не лякав. Лише поставив кілька запитань. До того ж у цієї відьми стільки вогняної енергії, що дивно, як вона досі нічого не спалила.

— Гаразд, — зітхнув Северин. — Мені все одно треба вас познайомити.

Він поставив перед Яною чашку чаю й сів навпроти. Обличчя його набуло серйозного виразу, наче він збирався повідомити щось надзвичайно важливе.

Яна переводила погляд із нього на ворона. Її мозок наполегливо намагався знайти хоч якесь раціональне пояснення. Можливо, вона просто перевтомилася? А може, після всіх подій останніх днів їй справді потрібен відпочинок. Або лікар. Бажано такий, який не здивується, почувши про розмовного птаха.

— Яно, це мій фамільяр, — спокійно сказав Северин. — Не лякайся. Тобі не потрібно його боятися.

— Справді? Мені не потрібно боятися, що я остаточно втратила здоровий глузд?

Северин усміхнувся, узяв її руку й поцілував кісточки пальців.

— З тобою все гаразд. Просто дехто мав сидіти тихо й не висовуватися, але відчув забагато свободи.

— Я сидів тихо, — обурився ворон. — Це ви стогнали на весь будинок.

Яна миттєво почервоніла. Причому настільки, що навіть кінчики вух стали гарячими.

— То він ще й підглядав?! — обурено вигукнула вона.

— Я не цікавлюся тим, що люди витворяють у ліжку, — незворушно відповів ворон. — Я просто виконував наказ господаря й приніс новини, на які він чекав. Не винен же я, що з тобою він забуває про час, а його й так залишилося не надто багато...

— Досить! — різко перебив Северин.

Ворон замовк, але його блискуче чорне око промовисто блиснуло.

Яна повільно перевела погляд на чаклуна.

— Чого не надто багато?

— Нічого, — відповів він надто швидко. — Для тебе я завжди знайду час, Яно.

Він знову суворо подивився на ворона. Той невдоволено струснув пір'ям і демонстративно відвернувся.

Яна поклала рушник на спинку стільця, розпустила волосся й поправила халат, ніби раптом відчула потребу закутатися трохи щільніше.

— Мені здається, ти щось недоговорюєш.

— Тобі здається, — спокійно відповів Северин.

— А мені здається, що твій птах знає більше, ніж говорить.

— Він завжди знає більше, ніж варто було б.

— Я все чую, — образився ворон.

— На це я й розраховую, — кинув Северин.

Яна не втрималася від усмішки.

— То хто він такий? І чому називає тебе господарем?

— Це мій родовий фамільяр. Він живе з нашим родом із незапам'ятних часів. Передається від одного покоління до іншого.

— І зникне разом з останнім нащадком цього роду, — додав ворон, важливо переступаючи лапами по шафі.

— Якщо дехто не перестане говорити зайве, то зникне набагато швидше, — різко перебив його Северин.

На мить у його голосі прозвучало стільки холодної владності, що Яна мимоволі замовкла. Ворон теж притих, хоча й не виглядав особливо наляканим.

— Зрозуміло, — повільно промовила вона. — Отже, у тебе є фамільяр. А в мене, виходить, є магія. Чудово. Ще тиждень тому я думала, що найбільша проблема в моєму житті — це ремонт старого будинку.

— Тепер у тебе значно цікавіші перспективи, — зауважив Северин.

— Тільки не кажи, що в комплекті до магії йде ще й якийсь родовий ворон.

— Не знаю, — озвався птах. — Можливо, твій рід був недостатньо поважним.

Яна пирснула зі сміху.

— А він мені подобається.

— Не поспішай із висновками, — сухо сказав Северин. — Він не завжди такий вихований.

— Просто зазвичай мене ніхто не слухає, — пояснив ворон.

Северин закотив очі.

За чаєм вони просиділи ще довго. Северин розповідав про їхні з вороном пригоди, а той час від часу втручався, виправляючи подробиці й додаючи такі коментарі, від яких Яна сміялася до сліз.

З'ясувалося, що фамільяр супроводжував чаклуна в багатьох подорожах, знав усі його звички й мав дивовижну пам'ять на чужі помилки. Особливо господарські.