Глава 18

Яна залишилася на ґанку, спершись руками на поручні. Автомобіль із синами повільно віддалявся дорогою, здіймаючи за собою легку хмарку пилу. Ще трохи — і він зник за поворотом, залишивши після себе тільки тишу та шелест листя.

Їй було трохи сумно. Вона вже встигла звикнути до голосів хлопців, їхніх жартів, суперечок і постійного відчуття, що на кухні хтось неодмінно шукає щось поїсти. Але більше за сум вона відчувала втому.

Не фізичну. З такою вона вміла давати раду. Моральну.

Втому жінки, яка звикла все робити сама. Сама вирішувати проблеми, планувати, домовлятися, шукати виходи, розбиратися з чужими помилками й власними клопотами. Робота, дім, діти, документи, покупки, нескінченні дзвінки. І все це одночасно, бажано без права на помилку.

Вона навіть не помітила, як опустилися її плечі.

— Ти сумуєш? — тихо запитав Северин.

Яна не обернулася.

— Трохи. Але вони вже дорослі. Їм час повертатися до свого життя.

Вона спробувала всміхнутися, та усмішка вийшла втомленою.

Северин підійшов ближче. Яна відчула його присутність ще до того, як він торкнувся поручнів. Чоловік став позаду, поклавши долоні на дерев'яні перила по обидва боки від неї. Він не обіймав її, не намагався привернути увагу. Просто стояв поруч, достатньо близько, щоб вона відчувала тепло його тіла.

Яна повільно відкинулася назад, притулившись спиною до його грудей.

Він був міцним, теплим і надійним. Від нього пахло чимось пряним, трохи деревним, і ще тим особливим запахом, який вона вже навчилася впізнавати.

Вона заплющила очі.

Як дивно. Ще зовсім недавно їй здавалося, що найкраще — це коли ніхто не заважає, не втручається, нічого не вимагає. А тепер їй подобалося знати, що за спиною є хтось, кому можна просто довіритися.

Яна трохи закинула голову, спираючись на його плече. Северин нахилився до неї, і його подих торкнувся її скроні.

— Поки я поруч, ти завжди можеш на мене розраховувати, моя відьмо, — прошепотів він.

У його голосі не було звичної насмішки. Лише спокійна впевненість.

Яна помовчала, а тоді тихо запитала:

— А скільки ти будеш поруч?

Северин завмер.

Він дивився кудись поверх її голови, на дорогу, якою щойно поїхали хлопці.

— Стільки, скільки мені залишилося, — відповів він нарешті. — І весь цей час я буду поруч.

Останні слова прозвучали тихіше. Яна почула в його голосі ледь помітний сум, а може, навіть зітхання.

Вона розвернулася в його руках.

Тепер вони стояли обличчям одне до одного. Яна дивилася в темні очі Северина, де завжди жевріли маленькі вогники. Але зараз він не посміхався своєю звичною самовпевненою усмішкою.Його пальці міцно стискали поруччя, ніби він стримував щось, про що не хотів говорити.

Вона обійняла його за талію, піднялася навшпиньки й повільно потягнулася до його губ.

Чаклун завмер, коли між ними залишилося зовсім мало відстані. Його погляд ковзнув до її вуст, а тоді знову повернувся до очей. Він хижо звузив очі.

— Ти просиш мене? — тихо запитав він.

Яна ледь усміхнулася.

— Так. Прошу.

Северин не змусив її повторювати.

Він обхопив її й притягнув до себе. Його губи накрили її губи спершу ніжно, майже обережно, але ця обережність тривала лише мить. Яна сама потягнулася ближче, поклала долоні йому на груди й відчула, як під тканиною напружилися м'язи.

Поцілунок став глибшим і пристраснішим. Северин однією рукою обійняв її за талію, іншою ковзнув до потилиці, загубивши пальці в її волоссі. Яна відповіла йому так палко, що він на мить забув про все — про будинок, прокляття, час, який невблаганно спливав.

Залишилася тільки вона.

Її теплі губи, руки на його плечах, теплий подих, що змішувався з його власним. Вона притиснулася до нього, і Северин відчув, як тане остання стриманість, яку він так старанно зберігав.

Коли вони нарешті відсторонилися, Яна трохи захекалася.

— Ти завжди так реагуєш на прохання? — прошепотіла вона.

— Лише на особливо приємні.

— Тоді, можливо, мені варто частіше просити.

— Не заперечую.

Він усміхнувся, підхопив її на руки й рушив до дверей.

— Северине! Я можу й сама дійти.

— Знаю.

— Тоді навіщо?

— Мені так більше подобається.

Двері перед ними безшумно відчинилися самі.

Яна здивовано глянула на них, а потім на Северина.

— Будинок знову втручається.

— Він має чудове відчуття моменту.

Северин переступив поріг, двері тихо зачинилися. Він подивився на Яну згори вниз, і в його очах знову спалахнули знайомі вогники.

— Тепер, відьмо, я змушу тебе просити палко.

Яна обвила руками його шию й усміхнулася.

— Тільки не забудь, що я вмію дуже переконливо відповідати.

— Саме це мені в тобі й подобається.

Він нахилився до її губ знову.

А будинок тихенько зачинив двері до вітальні, залишивши їх удвох.