Глава 17

На кухні пахло свіжозавареним чаєм, тостами й яблучним пирогом, який Северин учора дістав зі своїх невичерпних запасів. За вікном лагідно світило сонце, на подвір'ї шелестіли дерева золотим листям.

Яна сиділа за столом із горнятком чаю й дивилася, як її сини знищують залишки пирога з ентузіазмом людей, які щойно повернулися з далекої експедиції. Хоча експедиція, наскільки вона пам'ятала, полягала в риболовлі, купанні одного чаклуна й поверненні додому з відром риби.

— Ви точно все забрали? — запитала вона, поглядаючи на хлопців. — Зарядки, документи, ключі? Даниле, ти свою кофту знайшов?

— Мам, я вже не дитина.

— Я це пам'ятаю, та все ж...

— Знайшов.

— А шапку?

Микита пирснув чаєм.

— Мамо, ми їдемо не назавжди.

— Судячи з того, скільки ви їсте, я ще не впевнена, що ви взагалі збираєтеся їхати.

Северин сидів навпроти й із задоволенням спостерігав за цією сценою. Йому подобалося, як Яна метушилася навколо синів, перевіряла їхні речі й намагалася запхати в сумки все, що могло знадобитися молодим людям у дорозі. Навіть якщо ті молоді люди були цілком дорослими й, за їхніми власними словами, самостійними.

— Я ще покладу вам котлети, — оголосила Яна, підводячись. — І салат. А ще є сирники.

— Мам, у нас холодильник не гумовий, — нагадав Данило.

— Зате апетит у вас безмежний.

— Не треба їм стільки їжі, — не витримавши, втрутився Северин.

Яна повернулася до нього.

— Я знаю краще. Це мої діти.

— Саме тому я й втручаюся. Ти вже поклала їм їжі на кілька днів. Вони їдуть додому, а не в експедицію за межі цивілізації.

Яна зітхнула.

— Гаразд. Але якщо вам щось знадобиться…

— Ми зателефонуємо, — хором відповіли хлопці.

Северин задоволено кивнув.

Він дочекався, поки Яна відвернеться до плити, і непомітно торкнувся пальцями кишень курток, що висіли на спинках стільців. У кожній з'явилося по кілька невеликих золотих злитків.

Для нього це був цілком розумний запас на непередбачені витрати. Зрештою, хто знає, що може знадобитися молодим чоловікам у сучасному світі?

Можливо, житло. Можливо, автомобіль. Або невеликий маєток.

Він не збирався втручатися в їхні справи. Просто хотів, щоб у них був вибір.

— Ну що, готові? — Яна знову перевірила пакунки.

І саме в цю мить у двері постукали.

Яна здивовано поглянула на Северина.

Той ледь підняв брову.

— Ти когось чекаєш?

— Ні.

Стук повторився. Наполегливіше.

— Може, сусідки? — припустив Микита.

— У суботу вони зазвичай приходять із пирогами, а не стукають так, наче збираються штурмувати фортецю.

Яна витерла руки рушником і пішла відчиняти.

На порозі стояв чоловік із букетом квітів.

Її колишній чоловік.

На мить Яна просто завмерла. Вона впізнала його одразу, хоча не бачила вже досить давно. Та сама зачіска, знайомий одяг, трохи самовпевнений вираз обличчя. У руках — букет квітів, загорнутий у блискучий папір.

— Привіт, Яно, — усміхнувся він так, ніби вони розлучилися вчора й домовилися зустрітися сьогодні на каву.

Вона не відповіла.

— Ти навіть не запросиш мене зайти?

Він не став чекати відповіді. Просто пройшов повз неї в будинок.

Яна повільно зачинила двері.

— Нічого собі, — промовив колишній, оглядаючи передпокій. — Гарно тут у тебе. Я навіть не думав, що ти купиш такий будинок.

— А я не думала, що ти знайдеш мою адресу.

— Хлопці дали. Не сердься на них. Я дуже просив. Хотів поговорити з тобою.

Він поклав букет на тумбочку й озирнувся.

— Яно, я скучив.

Вона дивилася на нього так, ніби він щойно повідомив, що прилетів із Марса.

— Ти… скучив?

— Так. І мама теж. Вона часто згадує тебе.

Яна ледь помітно стиснула губи.

— Як зворушливо.

— Я знаю, що між нами було багато непорозумінь. Але я все обдумав. І зрозумів, що ми обоє наробили помилок.

— Цікаво. А які саме помилки зробила я?

Він зітхнув, наче вона вже починала ускладнювати йому життя.

— Ну, ти все неправильно зрозуміла тоді. Та жінка… Це було непорозуміння. Нічого серйозного. Просто так склалися обставини. Яно, я не хочу сваритися. Я прийшов помиритися. Може, ми могли б почати все спочатку?

— Ти приніс квіти й вирішив, що цього достатньо?

— Я думав, тобі буде приємно.

— Було б приємніше, якби ти спершу запитав, чи хочу я тебе бачити.

З вітальні почувся спокійний голос:

— Дозвольте зауважити, про такі справи краще розмовляти не на порозі.

Колишній чоловік обернувся.

Северин стояв біля дверей вітальні, тримаючи в руках горнятко чаю. На ньому були темні штани й сорочка, волосся акуратно зібране назад. Після вчорашнього купання в річці й ранкового чаювання він виглядав цілком пристойно. Навіть надто пристойно для чоловіка, який збирався спостерігати за чужою сімейною драмою.

Його погляд ковзнув по букету, затримався на гостеві й повернувся до Яни.

— У нас гості?

— Схоже на те, — сухо відповіла вона.

Колишній чоловік випростався.

— А ви, власне, хто?

Северин поставив горнятко на тумбочку й простягнув руку.

— Северин.

— Це я вже почув. А ким ви доводитеся Яні?

— Людиною, яка мешкає з нею в одному будинку.

Яна заплющила очі.

— Северине…

— Що? Я відповів цілком чесно.

Колишній перевів погляд із нього на Яну.

— Ти тепер із кимось живеш?

— Це не твоя справа.

Северин ледь усміхнувся.

— Прошу, проходьте до вітальні. Не варто обговорювати такі важливі питання, стоячи в передпокої.

Яна глянула на нього з німим запитанням: «Ти що, справді збираєшся його пригощати?»