Глава 10

До п'ятниці, коли мали приїхати сини Яни, залишалося рівно два дні. І для одного окремо взятого будинку на краю вулиці це був час затишшя перед справжнім побутовим штормом.

Северин усе ще не був до кінця впевнений, чи хоче він залишатися в цьому часі, коли поріг переступлять двоє двадцятирічних хлопців, чи просто перечекати цей час у своєму рідному світі. Там, у минулому, все було звичним: тихі слуги, шовкові простирадла та передбачувані інтриги шляхти. Але те, що ця рудоволоса жінка заінтригувала його так, як ніхто за останні триста років, чаклун уже розумів дуже чітко.

«Це просто тимчасова пристрасть, — заспокійливо думав він, міцно заплющуючи очі й намагаючись вигнати з голови образ Яни в шовковій нічній сорочці. — Звичайна хімія, скоро мине».

Гірше було інше. Кілька тижнів. Лише стільки в нього було, щоб виселити її з цього дому. Бо інакше вона надто міцно зв'яжеться з будинком, а цього допускати не можна. А найгірше, що виселяти її йому зовсім не хотілося. Але вибору не було.

Саме тому йому так дико хотілося бути ці тижні якось ближче до неї. Спіймати кожну хвилину, яка їм залишилася. Але впертість та панічна боязкість знову відкрити своє колись розтоптане серце іншій людині грали з ними обома дуже злий жарт.
Вони стояли впритул одне до одного, важко дихаючи, і обоє буквально згоряли від дикого, нестерпного бажання близькості. Сині магічні іскри тріщали між їхніми тілами так гучно, що лампа над ними знову панічно замигала. Северин дивився на її соковиті, напружені губи й ледь стримував себе, щоб не схопити її і не зацілувати до нестями, плюнувши на всю свою шляхетську гордість. Яна ж запекло стискала пальці, стримуючи бажання самостійно зірвати з нього цю кляту сорочку.

Але вони знову робили крок назад. Знову виставляли щити зі шпильок та холодної байдужості. Обоє боялися. Боялися стати слабкими. Боялися довіритися.

А десь у глибині стін будинку стара балка знову тихо й жалобно зітхнула, відраховуючи години до п'ятниці.