Глава 8

Вечеряли мовчки, на протилежних кінцях стола. Северин сидів ідеально прямо, мов на королівському бенкеті, і ніс до рота шматки соковитого м'яса з таким виглядом, що Яна подумки поставила йому п'ять із п'яти. Його пальці впевнено тримали виделку, а кожне старанне пережовування супроводжувалося такою аристократичною грацією, що звичайний кухонний стіл здавався троном. «Привиди, виявляється, їдять, та ще й як», — відзначила Яна про себе й вирішила в це не заглиблюватись. М'ясо було бездоганне — м'яке, з ароматом розмарину й вогню, але тиша між ними стояла просто нестерпна. Погляди час від часу перетиналися над тарілками, і в цих коротких спалахах чорних та карих очей було стільки взаємного виклику й придушеного жару, що ніж у руці Яни ледь помітно тремтів.

Покінчивши з вечерею, Яна піднялась до своєї спальні на другий поверх і демонстративно, з гуркотом, повернула ключ у замку. Метал клацнув так гучно, щоб було чутно навіть у найдальшому кутку. Вона постояла біля дверей, затамувавши подих і чекаючи хоч якоїсь реакції. Кроків, шепоту, обуреного подиху. Знизу не долинуло ні звуку.

Хмикнувши, вона вже збиралась розстібати ґудзики на блузці, коли в замку тихо клацнуло. Старий засув повернувся сам по собі, і двері повільно прочинились на кілька сантиметрів.

Яна здивовано втупилась у темну щілину. Що за чортівня? Потім, трохи постоявши й насупившись, вона рішуче зачинила їх, знову з силою повернула ключ на два оберти й навіть для вірності смикнула металеву клямку. Замкнено.

Унизу, на старому дивані, де Северин розлігся з виглядом абсолютного господаря всієї округи, панувала лінива млість. Навіть не підводячи очей чаклун ледь помітно повів у повітрі вказівним пальцем.

«Клац». Замок нагорі слухняно клацнув знову. Двері прочинились.

Яна вп'ялася в замок таким лютим поглядом, яким колись зупиняла податкових інспекторів під час комплексної перевірки компанії. Зуби зсунулися. Вона знову зачинила двері. Знову з тріском провернула ключ. Знову знизу Северин знущально ворухнув пальцем. «Клац». Цього разу двері не просто відімкнулися, а ще й поштиво прочинилися значно ширше, ніби запрошуючи нічного гостя зайти всередину.

Яна не витримала. Розпечена до білого накалу напруга вибухнули всередині. Вона кулею вилетіла з кімнати, перехилилась через дерев’яні перила так різко, що рудий водоспад її розкішного волосся вогняним шлейфом зметнувся в повітрі.  Загрозливо виставивши палець у напрямку вітальні, вона люто прошипіла на весь будинок:

— Ти... ти мене так не домагатимешся, зрозумів, чаклуне недороблений?!

Северин повільно, з котячою грацією повернув до неї голову. На його губах грала така зухвала посмішка, що Яні в цю хвилину захотілось кинути в нього чимось важким, бажано чавунною пательнею. Чорні очі чаклуна спалахнули відвертим вогнем, який він навіть не намагався сховати.

— На цей рахунок, жінко, можеш взагалі не турбуватись, — з низькою хрипотою у голосі промовив він, і цей звук пройшовся по її шкірі живою хвилею мурашок. — Мені до душі, коли жінка сама жадає. Коли її вогонь палає для мене добровільно. А тієї ночі, на Геловін, ти сама була просто неперевершена, дика і гаряча. Я не брав тебе силою, Яно, ти плавилася в моїх руках. Тож доки ти сама не попросиш, я навіть думати про тебе не буду, не те що торкатись. 

— Не дочекаєшся, шляхтичу!  — переможно посміхнулась Яна, ховаючи тремтіння в голосі.

Северин лише іронічно повів темними бровами, приймаючи виклик. Його погляд буквально пропалював її шовкову блузку наскрізь, і Яна фізично відчувала цей гарячий погляд.

Вона круто розвернулась, пройшла до своєї спальні, демонстративно залишила двері навстіж — мов мовчазне «спробуй тільки підійти» — і з розгону лягла в ліжко. Вона лягла обличчям до стіни, міцно заплющивши очі. 

Унизу Северин розлігся на дивані й, закинувши руки за голову, не кліпаючи дивився в темну стелю. Йому насправді нічого не заважало просто зараз розчинитися в повітрі, перенестись у свій рідний світ і лягти нормально у своє шикарне, величезне ліжко у родовому маєтку. Там на нього чекали шовкові простирадла, п'ятдесят слухняних слуг, багатство й абсолютна тиша. Але чомусь... чомусь йому до безумства хотілося бути саме тут. На цьому старому, трохи продавленому дивані, який наскрізь пахнув її солодким какао та збуджуючою лавандою. Бути поруч із цією нестерпною, вогняною жінкою, яка щойно ледь не спопелила його своїм поглядом. У його жилах зараз вирувала справжня, жива кров, а не примарний туман. 

Нагорі Яна лежала з відкритими очима, вдивляючись у темряву. Серце в грудях гупало так, наче вона пробігла марафон. Кожна клітина тіла пам'ятала його вчорашні гарячі руки і те, як магічні сині іскри тріщали між їхніми тілами, коли вона шепотіла йому свої найсміливіші фантазії. Вона зціпила зуби, стримуючи дике бажання просто встати, спуститися вниз і розірвати цей чортів рушник на шматки. Потім, майже несвідомо погладила гарячою долонею порожню подушку поруч із собою.

Тієї ж миті віконна шторка в спальні повільно, мов потаємний слуга, сама собою засунулася, закриваючи кімнату від місячного світла. Десь у стінах будинку глибоко зітхнула стара дерев’яна балка, наче співчуваючи цьому німому катуванню.

— Навіть не починай мені тут підігрувати, — суворо й тихо сказала Яна будинку.

Але повітря в кімнаті вже ставало занадто гарячим, а між першим і другим поверхом, невидима для очей, уже повзла густа мережа золотих магічних іскор.