Глава 7

Ввечері Яна нарешті дісталася додому. Ще від хвіртки помітила світло у вікні кухні.

«Забула вимкнути», — суворо подумала вона, відчуваючи, як мозок автоматично починає прораховувати суму майбутнього рахунку за електроенергію.

Скинувши взуття в коридорі й збираючись із розгону впасти на улюблений диван, вона раптом почула з кухні підозріле шкварчання. А слідом за ним повітрям полетів такий божественний запах смаженого м'яса зі спеціями, від якого в голодної жінки моментально й дико звело живіт. Вона не їла з другої години дня, і цей аромат діяв краще за будь-яке магічне заклинання призову.

Вона обережно зазирнула на кухню й завмерла на порозі, забувши як дихати.

Біля плити, загорнутий лише в її улюблений лавандовий рушник, який ледь тримався на його стегнах, стояв її нічний гість. Той самий Северин Загоровський, який за всіма законами містики мав безслідно розтанути ще з першими ранковими променями сонця. Він упевнено тримав у руці силіконову лопатку й з виглядом шеф-кухаря ресторану перевертав на пательні соковиті шматки м'яса. Його темне волосся було ще вологим, на широких плечах у світлі лампи спокусливо блищали краплини води, а синець під оком, який за день уже майже повністю зійшов, змовницьки блимнув фіолетовим відтінком.

«Все ж світло я вимикала», —  відзначила про себе Яна, намагаючись повернути контроль над ситуацією.

— І як це розуміти?! — вона впевнено вперла руки в боки, хоча її погляд зрадницьки ковзнув по рельєфній чоловічій спині.

— Це вечеря, — з гідністю відповів Северин, навіть не обертаючись і філігранно підкидаючи шматок м'яса на пательні. — Ще три хвилини — і буде готово.

— Ти мав розтанути! — Яна зробила крок уперед. — З першими променями сонця! Ти ж привид, принаймні ти так учора хизувався. А привидам це належить за загальноприйнятим договором і законами жанру!

— Я не підписував такого договору, — Северин нарешті повільно обернувся, і від його палкого погляду строгий діловий костюм раптом став Яні замалим у всіх анатомічних місцях одразу. — Я не казав, що розтану. Це ти сама так вирішила. А я лише не заперечував. Дам не слід перебивати, коли вони в чомусь так чарівно й затято впевнені.

— Тобі це здається смішним? Тобто ти…

Її мозок, який звик будувати логічні ланцюжки, уже гарячково складав докупи вогкий лавандовий рушник, ще мокру тарілку в раковині, довгу темну волосину на її подушці, яку вона помітила вранці… Але Северин не дав їй закінчити аналіз. Він рішуче відклав лопатку вбік, у два кроки подолав відстань між ними, підійшов упритул і змовницьки сказав, дивлячись прямо в її карі очі:

— Ми можемо спершу повторити те, що так палко закортіло тобі цієї ночі. Отой твій секретний каприз... А вже потім буде вечеря. Повір, м'ясо зачекає.

Це було підступно. Це було абсолютно нечесно. Від його близькості та знайомого аромату його тіла й нічної прохолоди в Яни запаморочилося в голові. Їй знадобилася вся її сила волі, загартована роками шлюбу та податковими перевірками, щоб не поступитися одразу — бо її власне тіло вже було готове зробити це без будь-якого дозволу з боку розуму. Вона мобілізувала останні залишки строгості, зробила чіткий крок назад і рішуче підняла вказівний палець до рівня його носа.

— Ні. Спершу ми поговоримо про будинок.

— Який ще будинок? — Северин розгублено кліпнув своїм харизматичним оком, явно не звиклий до того, що жінки відмовляються від його обіймів заради нерухомості. — Ми ж щойно…

— Цей. Який ти вчора зверхньо назвав своїм.

— Він і є мій, — чаклун гордо випрямив плечі.

— О ні, любий, він мій. У мене на нього є офіційний папір із гербовою печаткою та підписом нотаріуса.

— Папір… — зневажливо й гордо повторив він, скрививши губи. — Я цей дім своїми руками будував. Ну, майже своїми.

— Ти будував чи просто з крісла наказував?

— Я чаклун шляхетного роду! Я наказував дуже вправним і слухняним рукам!

— Знаєш що? — Яна склала руки на грудях, а її руде волосся войовничо зметнулося шлейфом. — Збирайся. Цього ж вечора. Прямо зараз. Хоч у цьому рушнику йди, мені абсолютно однаково. Звільняй площу!

Тієї ж секунди всі міжкімнатні двері в будинку одночасно й оглушливо грюкнули. Лампа над кухонним столом нервово, скажено блимнула, дерев’яні віконниці завібрували від невидимого пориву вітру, а новенький електричний чайник сам собою зі свистом закипів, ніби ставлячи жирну крапку в їхній суперечці.

Яна повільно закрила рот, який відкрила для наступної тиради. По спині пробіг легкий мороз.

— Це... це що зараз було? — тихо запитала вона.

— Дім, — абсолютно спокійно сказав Северин, і куточок його губ ледь помітно здригнувся в переможній посмішці. — Він категорично проти мого виселення. Нам тут добре удвох.

— Він мій за законом!

— Йому, схоже, про твої закони нічого не повідомили.

Яна подивилася на зачинені двері, потім на шалений чайник, потім знову на двометрового чоловіка в рушнику, який стояв посеред її кухні з виразом генерала, що виграв вирішальну битву, навіть не піднявши зброї. І тут до неї раптом дійшло. Вона не просто купила дешевий будинок на розпродажі. Вона купила нерухомість разом із її стародавнім магічним мешканцем, який прив'язаний до цих стін міцніше за будь-яку довічну іпотеку. І просто так, за допомогою папірців, він із цього всесвіту не вилетить.

— Привиди все одно мають розтавати, — наполегливо сказала вона вголос, ще психологічно не готова розлучитися зі своєю зручною ранковою версією. — Це ваша робота.

— Я у відпустці. За свій рахунок.

— Безстроковій? — Яна підняла брову.

— Поки що, — Северин не відвів свого погляду, і в цьому короткому «поки що» щось навколо них на мить стало занадто тихим, глибоким і майже інтимним.

Яна мовчки відсунула дерев’яний стілець і сіла за стіл, склавши руки перед собою — точнісінько так, як вона робила на жорстких переговорах із постачальником, який щойно нахабно зірвав усі терміни доставки.