Глава 6

Коли Яна відкрила очі, в кімнату вже щосили заглядало пізнє ранкове сонце, безсоромно висвічуючи кожну порошинку на підлозі. В будинку панувала майже дзвінка тиша.

Вона солодко потягнулася. Рука автоматично ковзнула вбік, сподіваючись намацати міцне чоловіче плече. Проте пальці занурилися в порожню, ідеально розгладжену постіль. Навіть простирадло з його боку не зім'ялося, ніби вночі там спала не двометрова шляхетна махіна з вісімнадцятого століття, а мініатюрний примарний хом'ячок.

— Ну звісно, — пробурмотіла Яна, сідаючи на ліжку. — Розтанув з першими променями, як за розкладом у дешевих любовних романах. Хоч би записку лишив. «Дякую за борщ, розвіявся». Некультурна нечисть пішла.

Вона запустила пальці у своє розкішне руде волосся, яке за цю бурхливу ніч перетворилося на кубло вогняного мідного дроту. Спогади про те, що відбувалося в темряві, нахлинули такою раптовою лавиною, що щоки спалахнули яскравіше за шевелюру.

Яна, жінка з вищою логістичною освітою за плечима, звикла все в житті ретельно прораховувати. Але прорахувати Северина було неможливо. Привид виявився… ну дуже витривалим. Мабуть, триста років вимушеного стримання, здорове харчування без фастфуду, заторів і курсу долара зробили свою справу. Такого арсеналу, такої швидкості реакції й щирого ентузіазму Яна не бачила навіть у свої найкращі двадцять п'ять. Не те що в шлюбі з Бубочкою, для якого найбільшим спортивним марафоном було донести пакет із супермаркету до машини без задишки й скарг на долю. Якби цей привид подав резюме на посаду, вона взяла б його без випробувального терміну.

Вона піднялася з ліжка, відчуваючи дивну легкість у всьому тілі й водночас цілком реальне потягування в м'язах, ніби замість сну всю ніч здавала нормативи на чорний пояс. Насправді те, що вони витворяли під самий ранок, оте її секретне бажання, якого вона колись так соромилась, а Северин виконав з ентузіазмом і без зайвих запитань, вона б повторила прямо зараз. Можна без кави. І без борщу. Витривалий, зараза, попався привид. Навіть занадто.

Але життєва реальність швидко повернула її на землю. Яна підійшла до дзеркала. Звідти на неї дивилася жінка з розпатланими рудими косами, хитрим блиском у карих очах і абсолютно дурною задоволеною посмішкою.

— Так, зберися, Яно, — суворо наказала вона відображенню. — Ти доросла, серйозна жінка, керівник великого колективу. У тебе фури на кордоні й три звіти, що горять. Ти не маєш права сумувати за нічною галюцинацією з розстебнутими ґудзиками.

Відображення скептично підняло брову. Яна відвернулася.

Вона пішла на кухню, тихо шльопаючи босими ногами по прохолодному ламінату. Навряд чи вони ще колись побачаться. Привиди з минулого не приходять за зручним графіком «через день після шостої». Він з'явився на Геловін, виконав свою місію, спробував налякати, отримав в око, з'їв тарілку борщу, показав майстер-клас у ліжку й адьос, назад у свій світ.

Від цієї ніби логічної думки десь глибоко в грудях зрадницьки кольнуло. Ну чому, от поясніть, усі нормальні, харизматичні й гострі на язик чоловіки обов'язково або вже зайняті, або «просто друзі», або померли триста років тому і працюють безпритульними чаклунами на краю вулиці?

Вона заварила собі міцну каву, чорну й гарячу, як очі Северина, і вже тримала в руках дві чашки, коли зрозуміла, що робить. Повільно, зі строгим обличчям, повернула одну в шафу. Постояла.

На столі все так само зухвало стояла пузата пляшка з-під вина. На чистому склі не було жодної порошинки. А в раковині… Яна підійшла ближче й ледь не пирхнула кавою в стіну. Там лежала тарілка з-під нічного борщу. Яна поставила чашку, взяла тарілку й задумливо покрутила її в руках. Вона була не просто чиста. Вона була ще вологою.

Яна повільно перевела погляд на годинник. Пів на десяту ранку.

— Звісно, — сказала вона. — Звісно, привид помив її ще вночі, а тарілка просто довго сохла. Порцеляна, вона така. Оце я розумію, шляхетне виховання, — щиро розсміялася Яна, відчуваючи, як ранковий сум вивітрюється. — Колишній за десять років шлюбу жодного разу тарілку до раковини не доніс, а тут верховний маг сам клінінгом займається. Шкода, що розтанув. З такого привиддя вийшов би ідеальний чоловік: грошей на пиво не просить, тещі не має, невидимим стає, коли приходять непрохані гості, тарілки миє до блиску, а в ліжку працює як вічний двигун.

Пішла прийняти ранковий душ. У ванній було вологе повітря, а дзеркало ще не встигло до кінця висохнути від пари. На сушарці висів лавандовий рушник, важкий і вогкий. Яна мовчки втупилася в нього.

— Я вчора милася, — повільно сказала вона. — І, мабуть, він просто… не висох.

Рушник не відповів. Яна обережно, двома пальцями, торкнулася його й одразу відсмикнула руку.

— Старий будинок, — суворо вирішила вона. — Труби. Конденсат.

Вона швиденько прийняла душ, змиваючи залишки нічного магічного туману, і намагалася не дивитись на рушник, який нахабно пах лавандою й чужим теплом.

— Ну що ж, Северинчику, дякую за демографічний вибух в окремо взятій спальні, — хмикнула вона, підморгнувши порожньому кутку. — Якщо раптом вирішиш повернутися, мій борщ завжди до твоїх послуг. 

Вона вдягла свій костюм, підкреслено строгий і дорогий, щоб ніхто на роботі й близько не здогадався, чим саме займалася їхня начальниця в ніч на перше листопада. Волосся заплела в тугу косу, хоча кілька рудих пасом усе одно непокірно вибивалися біля обличчя, нагадуючи, як палко й ніжно їх перебирав примарний шляхтич.

На роботу Яна примчала в такому гуморі, що секретарка Юлечка випустила з рук планшет і витягнулася по струнці, мов солдат перед генералом.

— Яно Володимирівно, там… на третій платформі знову затримка з розвантаженням… — злякано пролепетала дівчина, очікуючи звичного грому й блискавок.

— Юлечко, сонечко, затримка — це не катастрофа, це маленький логістичний нюанс, — осяйно усміхнулася Яна, проходячи повз. — Викличте мені начальника складу, я навчу його правильної організації праці. І чаю мені, будь ласка. З зефірками! Побільше зефірок!