Глава 5

Її думка про борщ прожила рівно секунду. Далі думати стало нічим.

Цей поцілунок не нагадував жодного з тих, які Яна пам'ятала. Він був нетерплячий, трохи сердитий, з присмаком вишневого вина й диму, ніби Северин довго стримував його і тепер злився на себе, що не втримався ще хвилину. Яна відповіла так само, упираючись долонею йому в груди.

Вона відірвалася першою. Не тому, що хотіла. Тому що навчилася зупинятись, перш ніж робити дурниці.

— Правила, — видихнула вона.

— Які ще правила? — Він дивився на її губи так, ніби вони були єдиним документом, який він готовий був підписати.

— Правило перше: жодних почуттів.

— Прийнято, — Северин був таким серйозним, що Яна на секунду здивувалась. — У мене їх немає.

— У тебе щойно були цілком конкретні, — зауважила Яна, виразно подивившись униз.

— Це фізіологія, а не почуття. Моя гордість не страждає.

Заперечувати, що він привид, Северин не став. Яна, судячи з усього, була певна, що в ніч на Хелловін нечисть розтане разом із темрявою, і чаклун чудово бачив, як їй це зручно. Жінка, яка чекає від чоловіка зникнення до сходу сонця, ніколи не вимагатиме більше за одну ніч. Йому теж було зручно. А що він живий, теплий і здатен розтанути лише тоді, коли сам захоче, — це подробиці, які нікого не стосуються.

— Правило друге: жодних розмов зранку.

— Я до ранку зникну. Це найлегше правило з усіх, які мені пропонували.

Він навіть не збрехав. Просто змовчав про те, що зникне лише за власним бажанням.

— Правило третє…

— Яно, — сказав він низьким, майже ласкавим голосом, — ти завжди так довго складаєш договір?

— Завжди. Я логіст. Я не ступаю на територію без графіка поставок.

Він уже підхопив її на руки, не питаючи дозволу, як людина, що ніколи ні в кого його не питала, і поніс до сходів. Яна збиралась обуритись, але обурюватись було складно, коли тебе несуть так легко, ніби ти не важиш нічого, а не ті шістдесят кілограмів, які двічі на тиждень вибиваються на татамі.

Двері на другому поверсі відчинились самі. Всі. Одна за одною, із вдоволеним скрипом, ніби дім чекав цього моменту й нарешті вирішив влаштувати парад.

— Це ти? — пошепки спитала Яна.

— Ні, — із глибоким роздратуванням відповів Северин. — Це дім. Він, схоже, дуже зацікавлений.

— Він що, підглядає?

— Він аплодує. Тихо, дверима.

— Тоді хай шторку зачинить.

Штори в спальні, ніби почувши, зі зітханням одна за одною самі зачинились. Яна розсміялася, тримаючись за його плече, і Северин теж не втримався, і вони якусь мить сміялися удвох у темряві, а в сусідній кімнаті сама собою задзвеніла чашка.

А потім стало не до сміху.

Це була не просто пристрасть, це був справжній вибух стихій. Його примарна прохолода миттєво розчинилася в її живому, палкому теплі. Северин виявився неймовірно гарячим, а його сильні руки притискали її до себе з такою жадобою, ніби він намагався надолужити всі роки своєї самотності. У темряві кімнати спалахували справжні магічні іскри, речі навколо тихо вібрували, а подих перехоплювало від кожного натяку на дотик.

— Скільки тут ґудзиків! — прошепотіла Яна, воюючи з його каптаном. — Хто це придумав?

— Кравець. Я його ненавиджу.

— Три століття, і ти досі не винайшов блискавку?

— Я чаклун, а не швець.

— Так, чаклуне, допоможи собі.

— Охоче.

Він клацнув пальцями. Ґудзики розстебнулися всі разом, з дрібним дзенькотом.

— Нечесно, — пирхнула Яна.

— Я не граю чесно.

— А я граю. — Одним чітким рухом, виробленим на татамі, вона перехопила його зап'ясток і розвернула так, що чаклун опинився спиною на ліжку, а вона зверху. 

Северин лежав і дивився на неї знизу, широко розплющивши очі. Одне — здорове, інше — підбите, що надавало йому вигляду вельми здивованого пірата.

— Ти знову мене б'єш, — тихо констатував він.

— Це не б'ю. Це рефлекс.

— Тоді не лікуй цей рефлекс. Мені подобається.

Вона нахилилась, і її розпущене волосся впало їм обом на обличчя червоно-золотою завісою. У цьому тремтливому напівмороку Яна побачила, що очі його справді чорні, з бурштиновою іскрою на самому дні, і що ця іскра зараз дивилася на неї так, ніби Яна була єдиним теплом, яке він бачив за триста років.

Лампа на тумбочці нервово блимнула й одразу згасла. Десь на нижньому поверсі гучно впав якийсь предмет, наче дім не витримав і вирішив усе-таки втрутитись. Горнятко з її улюбленою ромашкою поволі спливло з тумбочки в повітря й зависло над ліжком.

— Поверни горнятко, воно з колекції, — прохрипіла Яна. — Ліжко — не місце для порцеляни!

— Тобі це не заважало, коли ти...

— Северине!

— Я нічого не кажу.

Він клацнув пальцями, і горнятко з образливим стуком опустилося назад на тумбочку. 

А далі слова скінчились. Були тільки темрява, і шурхіт простирадла, і гаряче дихання, і його тихі, зовсім не чаклунські, а цілком людські слова, яких вона не розібрала, і сміх, який вирвався в обох одночасно, коли за вікном заблимали світло-блакитні відблиски і сусід заверещав, як на пожежу. Яна зуміла лише простогнати в подушку:

— Це сусід Петро. Він завтра скаже, що в мене тут були перегони на мітлах.

— Нехай говорить. Я підтверджу.

— Ти нічого не підтвердиш. Ти розтанеш. Це ж твоє правило.

— Тоді хай бачать, — Северин зловісно усміхнувся, — що мітла була дуже вмілою.

Вона тицьнула його кулаком у плече. Він упіймав її руку, поцілував кісточки пальців, і в ту секунду жоден із них не жартував.

Потім вони лежали, дивлячись у темряву, і вона чула, як його серце, яке мало бути примарним і яке цілком реально стукало під її долонею, повільно заспокоювалося.

— Так багато років, — хрипло сказав він у стелю. — І це було так...