Глава 4

Яна взяла келих і тільки тепер змогла нарешті роздивитись свого нічного гостя.

Років тридцять п'ять, не більше. Темне волосся, що вибилося з низького хвоста під час гонитви за мітлою, неслухняними пасмами лягло на плечі. Чорні очі, в яких, коли він повертав голову до світла, спалахували іскри. Прямий ніс, різкі вилиці, широкі плечі, які тісний каптан підкреслював так, ніби кравець старанно відпрацьовував гонорар. Правий бік обличчя прикрашав набряклий синець, і через нього чаклун виглядав як романтичний пірат, який у бійці програв, але тримається гідно.

«Гарний, — неохоче визнала Яна. — Зараза».

Северин, наливаючи вино, теж розглядав господиню. Розпатлана копиця рудого хвилястого волосся. Розчервонілі щоки. Струнка тренована фігура в простих джинсах і кофтині. Жінка, яка щойно побила привида, а тепер сиділа в кріслі так, ніби це її законний трон. Він сердито відвів погляд.

Яна ж останні два з половиною роки жила за суворим правилом: чоловіки в її домі з'являються лише у двох категоріях. Кур'єр із коробкою і майстер за викликом. Після розлучення вона розквітла. Нарешті могла спати по діагоналі ліжка, вечеряти о сьомій, а не о десятій, коли Бубочка згадував про їжу, і не шукати чужі шкарпетки під диваном. Але щоб ніч, вино і гарний чоловік у її вітальні! Таке не траплялося так давно, що вона навіть не знала, що робити.

Северин підсунув їй келих двома пальцями, ніби роздавав милостиню.

— За знайомство, відьмо.

— Не відьмо, а Яно. Звикай.

— Звикати? — Він зверхньо повів бровою. — Ти тут на тиждень. Максимум на місяць. Попередні трималися менше.

— Я цей будинок купила, у мене документи є.

— Папірці. Я тут триста років.

Вони цокнулися, і дзвін кришталю в тиші прозвучав несподівано затишно. Северин удав, що цього не помітив.

Яна покуштувала вино. Густе, з нотками вишні й чогось темного, димного, воно залишало довгий теплий посмак.

— Непогано, — визнала вона. — Для вина, яке триста років пролежало в павутинні.

— Воно витримувалося. Декому варто було б повчитися.

— Це ти кому?

— Нікому. Але витримки в тебе замало.

— Привиди мають бути тихими.

— Привиди? — Він аж випростався від обурення. — Я Северин Яремович Загородський! Я стер із лиця землі дві фортеці й один дуже неприємний особисто мені замок!

— Мій колишній нічого не стирав. Він просто мовчав, поки не вичерпається терпець, — відсьорбнула Яна. — Страшніше.

Куточок його губ смикнувся, але він миттю повернув обличчю колишній холод. Потім сердито глянув на сучасні шпалери.

— Цей будинок і землю під ним я придбав дуже давно. Але поки я надто довго затримався в іншому світі, якісь спритні людці перекупили документи. Тепер я періодично з'являюся тут і лякаю нових мешканців. То видимий, то невидимий. До цього часу виходило з усіма! До тебе тут жила якась ворожка, то вона свої карти з переляку з'їла.

Яна перекинула через плече розкішне руде волосся, яке вогняним шлейфом спадало нижче лопаток, і впевнено підперла підборіддя рукою.

— Слухай сюди, магічний бомжу. Ворожка твоя просто в юридичних питаннях не тямила. А я цей будинок залишати не збираюся, і не мрій. Я за нього реальні гроші заплатила, а після двох років судів із колишнім мене навіть податкова не лякає, не те що привид із фінгалом.

— Мене це не обходить. Я тут собі господар.

— Ага. Мій колишній теж був сам собі господар. Рівно до першого дзвінка від мами.

— Колишній?

— Бубочка.

— Хто?!

— Чоловік мій колишній. Мамин синочок.

— Це ім'я для хом'яка.

— Хом'ячок мав більше сили волі.

Северин зайшовся майже беззвучним сміхом, який тут же придушив кашлем. Яна зловила себе на тому, що чекала цього звуку, і розсердилась. «Йому триста років, — суворо нагадала вона собі. — Та й дух. Просто привид у кріслі. Нічого більше».

Вони просиділи ще з годину, обмінюючись уколами, як шпагами. Попиваючи смачне вино. А потім у тиші пролунав зрадницький звук. У животі Северина вимогливо забурчало.

Яна підняла брову.

— Ти що, голодний?

Чаклун невдоволено нахмурився і гордо відвернувся:
— Я ж не думав, що затримаюся тут із тобою на всю ніч! Зазвичай люди тікають у перші п'ять хвилин мого перформансу.

Яна зітхнула й піднялася з крісла. Попри бойовий характер, загартований судами й посадою начальниці, українські жінки мають одну генетичну особливість: вони хазяйновиті й голодним у своїй хаті нікого не залишать. Навіть агресивного привида з вісімнадцятого століття.

— Борщ будеш? — коротко спитала вона.

Северин здивовано кліпнув здоровим оком.

— Я не знаю такої страви. Що це?

— Ну то дізнаєшся. Пішли, допоможеш накрити стіл.

Чаклун аж випрямився від несподіванки.

— Я? Накрити стіл?

— А що ти думав, я тобі тут прислужувати буду? — пирхнула Яна, закручуючи руде волосся у важкий вузол на потилиці. — Давай, ворушись, чаклуне з підбитим оком. Ходімо на кухню.

Накрили стіл. Северин спершу понюхав червону, густу, ароматну поверхню, підозріло зазирнув у тарілку, ніби перевіряв на отруту, і лише потім занурив ложку. Мовчки з'їв першу порцію. Так само мовчки підсунув тарілку по другу. Яна мовчки налила. Потім вони ще по келиху допили старого вина.

— Смачно, — Северин відкинувся на стільці й уперше за всю ніч м'яко, абсолютно щиро усміхнувся.

— Ну ось, не голодний, то можеш тепер і додому рушати, у свій інший світ, — Яна хмикнула, прибираючи тарілки. — А будинок я цей не залишу, навіть не мрій.

— Та я вже, чесно кажучи, не певен, що хочу тебе звідси виганяти, — Северин зацікавлено нахилився вперед, і його чорні очі раптом спалахнули дивним, гарячим вогнем. — Може, я ще якось навідаюся… на борщ.

— О, почалося, — закотила очі Яна. — Спочатку їжа, потім ще чогось закортить.