Глава 3

Яна, не кажучи ні слова, плавно відступила на два кроки й узяла в кутку біля дверей важку дубинку. Вона стояла там завжди: для тренувань, для заспокоєння нервів і просто про всяк випадок.

Чоловік скосив своє ліве, поки що ціле око на дубинку й важко зітхнув.

— Гаразд, гаразд, схаменись, жінко! — вигукнув він, виставляючи вільну руку вперед. — Ти мені й так усю репутацію підмочила! Як я про цей фінгал своїм у підземеллі розкажу?

— Мене твої пацани мало турбують, — холодно відчеканила Яна, перехоплюючи дубинку зручніше й роблячи крок уперед. — Злодій? Грабіжник? Ексгібіціоніст? Тебе як оформляти?

— Та я нічого красти не хотів! — Він майже образився. — Я хотів лише налякати. Щоб ти звідси виїхала. Як і ті, що жили тут до тебе.

— Ага. Зараз, тільки тапочки взую. — Яна зробила ще крок. — Я сюди щойно переїхала. Мене все влаштовує: ціна, річка, сад. А сусіди кажуть, що тут привид водиться, тому ніхто зайвий без запрошення не лізе. Дуже зручно, між іншим.

— Нууу! — він розвів руками, чекаючи на її логічний крик жаху.

— Що «ну»? Чуєш, що люди кажуть? Привид тут хазяйнує. Тож іди геть по-доброму, поки цей привид не прийшов і не викинув тебе за комір з моєї приватної власності.

У чоловіка від подиву відвисла щелепа. Праве око, яке вже набрякало синцем, округлилося, наскільки це було можливо.

— Я і є той привид! — процідив він крізь зуби.

— Ага. А я відьма з Лисої гори. Зараз на мітлі за пивом злітаю, якщо пан затримається.

— Було б непогано, до речі, — буркнув він, дивлячись на порожнє горнятко.

Яні було геть не смішно.

— Ну все, хлопче, пожартували, і буде. Я вдома, Геловін закінчився, а тобі пора на вихід. Через двері чи через вікно, вибирай сам.

Вона замахнулася дубинкою.

— Та кажу ж тобі, не брешу я! — Його голос став майже благальним. — Треба було одразу з'являтися духом, зі спецефектами, а я чомусь подумав, що в людській подобі солідніше... Гаразд. Дивись, якщо не віриш.

Його обриси раптом затуманилися, ніби хтось провів по склу вологою ганчіркою. Чоловік лишився сидіти на дивані, але став абсолютно прозорим: крізь його груди Яна чітко бачила малюнок на шпалерах і торшер за диваном. Він став тоншим за ранковий туман над річкою.

Яна підійшла впритул, прицілилась і щосили гепнула по цій прозорій фігурі дубинкою.

Зброя пройшла наскрізь, як крізь порожнє повітря. Чоловік лише роздратовано клацнув пальцями, і дубинка зникла. Яна не злякалася й тут. У кутку стояв віник. Вона, не змигнувши оком, схопила його й замахнулася знову.

— Що ти на мене брудним віником махаєш?! — обурився привид, знову стаючи щільним. — Я що тобі, сміття якесь? Я — Северин!

Він клацнув пальцями, і віник зник.

Яну це не зупинило. Біля дверей стояла справжня мітла для подвір'я. Вона схопила її й з криком: «У мене аудит через тиждень, мене туманом не злякаєш!» почала ганяти привида по вітальні, наче вимітала з хати величезну мишу.

— Досить! Припини! — Чоловік знову матеріалізувався повністю й зумів перехопити держак. — Це ж відьомський арсенал! Ти взагалі розумієш, чим розмахуєш?

Перехоплення держака йому не допомогло. Яна, не втрачаючи темпу, боляче влучила йому кросівком у коліно.

— Жінко, та ти мусиш мене боятися, а не битися! — заволав він, скачучи на одній нозі. — Я один із верховних чаклунів свого часу! Моє ім'я жах наводило!

— Боятися? — Яна нарешті випустила мітлу й важко дихала. — Мені, любий мій, у цьому житті страхів уже вистачило на три серіали вперед. Раннє заміжжя за Бубочкою, маминим синочком. Життя в одній квартирі зі свекрухою-завучем. Двоє синів-погодків, які в підлітковому віці ледь хату не спалили. Робота, де в колективі самі змії підколодні, і я в цьому серпентарії за начальницю. Розлучення на два роки з розподілом кожної виделки. І, вишенька на торті: зустріч із коханкою колишнього в коридорі суду, у такій самій сукні, як у мене! А ти мені тут напівпрозорим синяком погрожуєш!

Чаклун, який саме готувався вимовити якесь страшне закляття, повільно опустив руки. Він слухав її перелік і дедалі більше закипав, але вже не від злості на неї, а від якогось свого, внутрішнього болю.

— Ха! Ви, жінки, вічно думаєте, що терпіти доводиться лише вам! — вигукнув він. — Красива дружина — це завжди прокляття! То їй сукню з французького шовку подай, то карету нову. То в сусідки-баронеси кольє краще, то замок більший, то в чоловіка сусідки герб старіший і золота на щиті більше! Усе робиш заради неї, підписуєш договори на все життя, магію залучаєш, а вона… вона тікає з молодим охоронцем моєї ж скарбниці! А все, що я їй дарував, прихопила з собою! Разом із моїм родовим перснем!

Обидва важко дихали. Вони сиділи в кріслах навпроти одне одного, мов після півторагодинного спарингу на рингу.

— То хто ти, в біса, такий? — першою спитала Яна, поправляючи розпатлане волосся.

— Я ж сказав. Привид. Ну, не зовсім привид… Чаклун. Маг. Лихий чародій Северин Загородський. Називай як хочеш. Я змушений жити в цьому будинку, затиснутий між двома світами через одне дурне закляття. І що, тебе справді зовсім-зовсім не лякає магія?

Яна гірко хмикнула, відкинулась на спинку крісла й загнула перший палець.

— Любий мій. Я все життя прожила в Україні. У дев'яності ми стояли в кілометрових чергах за цукром, який привозили «десь у середу». Ми рахували, що вигідніше: купити мішок картоплі на ринку чи орендувати шмат поля й копати самим. Ми вміємо одним поглядом зупинити озвірілого водія маршрутки, податкову й сусідку, яка «просто зайшла спитати». Ми вміємо ремонтувати кухонний кран однією рукою, поки другою перевертаємо сирники, а телефон затиснутий між плечем і вухом, і заступник каже, що фура застрягла на кордоні. Нас не злякаєш твоїм туманом, Северине. У мене свекруха була завучем школи.