Розділ 18

Всім серцем Тарас був із людьми, які штурмували та захопили будівлю акімату. Його, як і більшість людей довкола, охопила ейфорія. Перемога революції близька?

Водночас йому було тривожно. Йому дуже не подобалося, що горить велична будівля, що височіє над однією з найбільших міських площ світу. Більшою, ніж найбільша в Україні площа Свободи в Харкові. І ще, у нього перед очима весь час був забитий до смерті поліцейський. Він начебто чув його відчайдушний крик, що благав про пощаду.

Він розумів, що це є трагічні, але природні для революції епізоди. А ось Ірена – для нього не епізод. Він гостро відчував, що вона тепер далеко не в безпеці. Можливо, навіть, у більшій небезпеці, ніж він сам. Тарас розумів, що там, у Нур-Султані, зараз настає кульмінація битви за владу. І що тим, хто програв, пощади не буде. Чи залучена Ірена до цієї битви безпосередньо? За її авантюристичною вдачею це цілком могло бути. Не даремно ж її туди покликали? І він нічого не може зробити, щоб захистити її, якщо її життю загрожуватиме небезпека.

Тарас відчував, як від цих думок його все більше охоплює роздратування.

Раптом він почув скрик, а потім хрипи людини, яка намагалась зробити останні в житті вдихи. За десять метрів від нього повільно опускалася на коліна, а потім упала на бік жінка похилого віку. З її грудей стікала на асфальт і розтікалася калюжею рідина червоного кольору. З різних боків до неї кинулися одразу кілька людей – піднімали їй голову, намагалися з нею заговорити, ляскали по щоках.

Тарас подібне одного разу вже бачив – 20 лютого 2014 року. Він пам'ятав, як помирав на його руках хлопець з його сотні. І тепер він оглядався, намагаючись зрозуміти, звідки прилетіла куля снайпера. Дим над сквером, що знаходиться між будівлею акімату та проспектом Назарбаєва, трохи розвіявся, і вікна верхнього поверху будівлі резиденції президента були добре видно. В одному з них Тарас помітив рух. І, за хвилину – спалах пострілу. Потім – його звук. Неподалік Тараса скрикнув і впав молодий чоловік. Куля потрапила йому в голову, і тепер він бився у передсмертних конвульсіях.

З Тарасом сталося те, що до цього не траплялося ніколи – він втратив контроль над своєю свідомістю. Лишилися лише інстинкти. Відточені за багато років революцій та воєн інстинкти бойовика. Він кинувся до проспекту - там, на узбіччі, стояв пікап, водій якого був у машині. Різким рухом Тарас витягнув його на вулицю і сам сів за кермо. Ключ запалення був у замку, машина завелася миттєво і з вереском рвонулася вперед. Тарас безперервно сигналив, розганяючи людей, що стояли на проїжджій частині проспекту. Навпроти будівлі резиденції він звернув з дороги, перевалив через бордюрний камінь, і, вичавивши газ на повну, помчав у бік зруйнованої в цьому місці огорожі.

У дзеркало він бачив, що за ним бігли якісь люди. А через лобове скло - як спецназівці, що стояли за огорожею, піднімають автомати. Це робив і боєць, який стояв просто на шляху руху автомобіля – він відклав рушницю та підняв автомат. Все робив добре тренованими рухами, як робот - неквапливо і швидко водночас. І Тарас зрозумів, що той вистрілить раніше, ніж автомобіль встигне в'їхати на подвір'я. І що сам він не має можливості вивернути автомобіль кудись убік. А тому шансів вижити – жодних. Але щось завадило бійцю вистрілити - він несподівано відскочив назад, секунду приходив до тями, а потім стрибнув убік, ухиляючись від автомобіля, що їхав просто на нього. «Раніше вистрілив хтось із тих, хто біг за автомобілем», - зрозумів Тарас.

Проте, він чув, як у пікап почали потрапляти кулі інших бійців, як вони пробивали корпус машини. Він інстинктивно нахилився до керма, і вже практично не керував автомобілем. І той, якимось дивом, подолав усі перешкоди, в’їхав прямо у хол будівлі. Нарешті переднє колесо вивернулося впоперек руху, і автомобіль зупинився. З-під простріляного капота підіймалася цівка полум’я.

Тарас був беззбройним, але в цей момент він не думав про це, йому вкрай необхідно було знайти снайпера. Він ніби повернувся на 8 років тому, коли дивився на тіло свого побратима, що вмирає, і хотів лише одного – знайти того, хто його вбив. І подивитись тому в очі. Навіщо він це зробив?

Стрес допомагав Тарасові орієнтуватися у приміщенні, йому зовсім незнайомому. Він піднявся на третій поверх і ударом ноги відчинив двері до приміщення, в якому, за його розрахунками, мав бути снайпер. Але кімната була порожня, лише біля вікна на підлозі лежали кілька стріляних гільз від СВД.

Внизу будівлі Тараса оточили кілька молодих казахів, вони плескали його по плечах, обіймали. Говорили, що він герой.

– А де спецназ, – спитав Тарас.

- Ці покидьки втікли через запасний вихід, на вулицю Ганді, - відповів молодий чоловік, теж одягнутий у куртку червоного кольору. Тарасові здалося, що він його вже бачив. Можливо, що вчора на ринку Алтин Орда?

- Я Нурбек, - простяг той руку. - Я щойно втратив кількох друзів, - продовжив казах.

– Треба йти, – сказав Тарас, побачивши, що вогонь охопив уже весь корпус пікапа.

Вони вийшли – у дворі лежали кілька загиблих молодих хлопців, які вбігли на територію резиденції слідом за автомобілем, яким керував Тарас. І були вбиті автоматними чергами спецназу. Біля одного з тіл лежав мисливський карабін.

— Це Жапар, він із Іргелі. Це він вистрілив із карабіна в солдата, який збирався стріляти в пікап. Коли ти проривався через огорожу.

Позаду пролунав потужний вибух, це вибухнув бензобак машини. Вогонь охопив будинок резиденції президента Казахстану. Сховавши всі сліди злочинів невідомого снайпера.