Розділ 15

Надворі було малолюдно і був сильний запах гару. Тарас пішов на площу Республіки тією ж дорогою, якою вони їхали вчора вдень автомобілем Айдара – вулицею Сатпаєва. І вже на повороті на неї з проспекту Достик його зупинили поліцейські:

- Куди прямуєте?

- Я історик із України. І в мене запланована зустріч із співробітником музею Казахстану.

- А чи не можна цю зустріч перенести на інший час?

- Ні, я завтра відлітаю.

- Знайшли час для зустрічей, - невдоволено пробурчав офіцер, але пройти дозволив.

Офіційного наказу не пропускати людей на площу Республіки він не мав, але керівництво просило це робити «за власною ініціативою». А випадок із цим українцем був нетиповим, тож нехай іде.

Це був один з завчасно підготовлених Тарасом варіантів «прикриття». Центральний державний музей Республіки Казахстан розташований прямо навпроти будівлі акімату, з іншого боку проспекту Назарбаєва.

На одному із семінарів для істориків пострадянських країн, який за гроші USAID проводився у Тбілісі, Тарас познайомився зі співробітником цього музею Семеном Черненком. Семен був етнічним українцем, предки якого переселилися до Казахстану з Поділля на початку ХХ століття. І зуміли залишитись українцями. Семен добре говорив українською, і це так сильно вразило Тараса, що вони потоваришували. Вчора Тарас подзвонив Семенові, і вони навіть домовились зустрітись. Не призначивши конкретної дати, колись. Таким чином Тарас підготував собі «укриття» поруч з центром подій, якщо раптом на майдані що піде не так. І ось тепер ця домовленість знадобилася. Він би дав телефон Семена поліцейським, якби вони захотіли перевірити його легенду.

Вулиця Сатпаєва була майже порожньою, як і величезна площа Республіки. Тільки в деяких її місцях Тарас бачив окремих поліцейських. Приблизно там вони знаходилися і вчора вдень - мабуть що вони мали регулювати тут вуличний рух. Була ще невелика групка силовиків, чисельністю до 20 осіб, які стояли на проїжджій частині перехрестя проспекту Назарбаєва та вулиці Сатпаєва. З боку будівлі, де розміщувалися телеканали. Тарас зупинився на тротуарі на протилежному боці цього перехрестя, біля огорожі військового шпиталю. Трохи вище знаходилася будівля музею. Тарас стояв на пагорбі, за парапетом, така позиція була відносно безпечною. Поруч перебували ще кілька цивільних осіб – журналістів та пересічних громадян.

Високо над ними літав квадрокоптер.

Хвилин за десять Тарас почув гомін, що посилювався, і потім з вулиці Байсеїтової, обтікаючи монумент Незалежності ліворуч, на площу вилився людський потік. Він одразу повернув ліворуч, у бік проспекту Назарбаєва, досягнувши якого, покотився проспектом вгору, у бік старої резиденції президента.

Люди, які були в голові цього потоку, не йшли, а бігли, не звертаючи уваги на поліцейських, що знаходилися на площі. І у Тараса склалося враження, що вони добре знали, що робити. На відміну від силовиків, які цього точно не знали. Людський потік уже досяг проспекту і звернув праворуч, коли кілька гвардійців, які стояли в групі на перехресті, вирішили рятуватися втечею вулицею Сатпаєва, в бік від площі. За кілька секунд за ними побігли й інші, кинувши на площі службовий транспорт.

Молодий поліцейський, який стояв на проїжджій частині проспекту прямо навпроти Тараса, з жахом дивився на протестувальників, які пробігали повз нього. І які, здавалося, не звертали на нього жодної уваги. Потім ступор у нього пройшов, він з силою жбурнув свій щит на асфальт і побіг до перехрестя, назустріч потоку. Мабуть, теж сподіваючись втекти вулицею Сатпаєва. Але було вже пізно, навперейми йому біг дебелий чоловік, який сильним ударом кулаком у голову збив його з ніг. Підбігли ще кілька мітингувальників, котрі почали бити його ногами. Він страшенно закричав – від болю та страху. Але після чергового удару ногою по голові стих, і лише смикався у такт ударів. І нарешті – завмер. Ті, що били, залишили нерухоме тіло і побігли вгору проспектом, услід за людьми, що раніше пробігли у ту сторону.

Група протестувальників чисельністю до 200 осіб добігла до кута огородженої території, на якій розташовувалась стара резиденція президента Казахстану, через огорожу якої в них полетіли гранати зі сльозогінним газом. Проспект затягнув задушливий газ і нападники відсахнулися назад, вниз, до перехрестя. А потім побігли алеєю, що йде безпосередньо вздовж будівлі акімату, до центрального його входу. Тут же з вікон центрального корпусу акімату в них почали кидати світлозвукові гранати і поливати їх водою з брандспойтів. Тарас згадав такий душ за мінусової температури в Києві, на Інститутській. Але вони тоді мали пункти обігріву.

Натовп відсахнувся від будівлі акімату вниз, на територію торгового центру та на площу.

Тарас перестрибнув через парапет і спустився до тіла поліцейського, яке лежало на проїжджій частині проспекту Назарбаєва. Це був зовсім молодий чоловік, віком до 25 років, він був мертвий. Тарас за допомогою двох чоловіків перенесли тіло на узбіччя і прикрив його обличчя його форменою курткою.

Недалеко, практично на перехресті, лежали ще двоє побитих поліцейських, але вони були живі. Кілька казахів, що тільки-но підійшли на площу, допомогли їм піднятися і повели до госпіталю.