Розділ 12

Адміністратор готелю попросила Тараса назвати своє прізвище.

- Тарас Дикий, - відповів він.

- Вам залишили записку, - сказала вона з посмішкою.

Записка була від Сергія Куценка, той запрошував його піднятися до ресторану на 26-й поверх.

Але Тарас спершу підвівся у свій номер, швидко прийняв душ і переодягнувся. Він хотів виглядати краще, очікуючи побачити у ресторані Ірену. Але її там не було. За столиком поряд з Куценком сидів молодий чоловік не старше 30 років, який підвівся назустріч і представився:

- Михайло Клочков.

  У нього було невиразне обличчя, з рисами, що видавали в ньому інтроверта з астенічним типом характеру. До того ж, він явно не був фізично розвинений. Люди такого типу зазвичай не викликають великого інтересу молодих осіб, які шукають собі пару, керуючись стародавніми інстинктами. До того ж й одягнений він був непомітно - джинси, кросівки, світшот. Хоча вочевидь не дешеві.

  - «Амазон», - сказав він, помітивши погляд Тараса. І прибрав з стільця Тараса рюкзак, з якого виглядав ноутбук із накусаним яблуком на кришці.

Сергій Куценко, як завжди, був одягнений витончено й дорого – синій італійський костюм із червоною бездоганно зав'язаною краваткою, біла сорочка та мокасини із чорної шкіри з рожевим відливом. І темно-червона хустка у боковій кишені піджака.

Перед Сергієм була тарілка з морепродуктами, перед Мишком – з пастою, на столі стояла відкрита пляшка білого італійського вина. Тарас замовив собі стейк.

- Чим займаєтеся? — спитав Тарас у Михайла, щоб якось увійти в розмову, яка розпочалася задовго до його приходу.

- Мишко – один із найкращих в Україні фахівців у галузі SEO. Це якщо офіційно. А якщо неофіційно, то Мишко співвласник великої української ботоферми, – відповів замість Клочкова Сергій.

– А Ви директор школи, – усміхнувся Михайло.

– І депутат місцевої ради, – додав Сергій.

– І сотник Майдану, – завершив Михайло.

– Познайомились, – засміявся Тарас. - А де Ірена?

- Вона повечеряла, підписала контракт та пішла. Сказала, що втомилася. Мені здалося, що вона чимось незадоволена. До речі, вона розповіла дуже цікаву історію, як один українець навчав хитрощам здійснення революцій мешканців місцевих фавел. Як це на Вас вийшли місцеві власники плаща та кинджала?

- Є такий Девід, Ви його, напевно, знаєте. Наша партія його прохання завжди виконує. Принаймні, намагається виконувати.

- Я знаю Девіда. Я не знаю, що його пов'язує із казахськими КДБешниками? Дуже дивна історія такої їхньої участі. Не зрозуміло, що хочуть? Не хотілося б, щоб ця їхня активність нашкодила нашим планам.

– Я зробив щось не так?

- Та ні. Яка різниця, кого вчити скидати владу чужої країни, місцевих інтелігентів чи місцевих Гаврошів? Адже це лише навчання. Розкажіть краще, що бачили увечері.

Тарас докладно розповів, що бачив та чув від початку мітингу біля Алмати Арени до моменту, коли пішов із площі Республіки.

- Значить, Булата заарештували?

- Булат, це той, хто відкрив мітинг?

- Не лише відкрив, але й організував. Залучив до участі у ньому майже всю свою незареєстровану партію. Усіх сто чоловік. Чи двісті?

- Мітингувальників було тисяч із десять.

- А ось це заслуга не Булат. А Мишка.

- Михайла?

- Розумієте, - вступив у розмову Мишко. Було видно, що він пишався добре зробленою та успішною роботою. – У 21 столітті видавати газету «Іскра» дуже дорого та неефективно. Сьогодні потрібно всього півдня, щоб інформацію про проведення мітингу біля Алмати Арени дізналися не менше мільйона людей. Для цього існують соціальні мережі і так звані ботоферми. І те, що з мільйона прийшли лише десять тисяч – так місце там надто віддалене. Але іншого інформаційного приводу, ніж проведення мітингу Булатом, ми не мали.

- У політології існує така закономірність – революцію роблять люди, які становлять 2-3% від чисельності населення. Думка решти 97-98% населення не має жодного значення, має значення лише здатність влади протистояти. А два відсотки від чисельності жителів Алмати – це понад 40 тисяч, - міркував вголос Сергій.

Вони стукнулися келихами за українською традицією, випили вино. Воно було значно гірше ніж те, яке Тарас та Ірена пили вранці.

- У Казахстані можна проводити мітинг лише з дозволу влади. І заяву треба подавати за п'ять днів. А якщо проводиться несанкціонований мітинг, то організаторів затримують. Провести санкціонований мітинг Булат не мав можливості. Ось його і затримала поліція, щойно він відкрив мітинг, - пояснив Сергій. - Але Булатові пощастило, що його затримали. Інакше щоб він робив з такою силою-силенною людей, для більшості з яких він далеко не є авторитетом.

«Який цинік цей випещений діяч», - подумав Тарас із наростаючою неприязню. Він завжди вважав, що людина, яка організовує мітинг, заслуговує на повагу.

- А як Ви розцінюєте гасло «Шал, кет»? - запитав Сергій.

- Думаю, що це гасло перетворює заворушення, спричинені економічними проблемами, на революцію, метою якої є повалення влади. А може, й зміна політичної системи. Зовсім інший рівень. Це як податковий майдан та революція гідності, які у різний час відбувалися на майдані Незалежності у Києві.

- Дуже гарна аналогія! Звичайно, у Казахстані і без нас існує серйозне невдоволення Назарбаєвим та його наступниками. Це об'єктивне тло. Але невдоволення багаторазово збільшується, якщо висловити його в яскравій емоційній формі. Такій, як гасло «Шал, кет».

- То це ви вигадали?

- У нашій справі головне, щоб казахи були впевнені, що вигадали це вони, - ухилився від прямої відповіді Сергій.

- А донести це гасло до мас, то була робота Михайла Клочкова? – задав риторичне питання Тарас.

Вечеря затяглася за північ. Вони їли, потім дивилися на фантастичний вигляд нічного Алмати із панорамних вікон ресторану. З іншого боку відкривався б не менш дивовижний вид на гору Кок Тобе, але зараз там було темно і сяяли тільки вогні телевежі.