Розділ 8

Осягати науку вуличних протестів Тарас почав у далекому 2004 році, 18-річним юнаком. І першими його «вчителями» були хлопці із сербського громадського молодіжного руху «Отпор!». Восени 2000 року вони відіграли вирішальну роль у революційних подіях у Белграді, в результаті яких був переможений комуністичний режим Слободана Мілошовича, і тепер їх досвід переймали в інших посткомуністичних країнах.

У наступні кілька років на кшталт організації «Отпор!» були створені молодіжні протестні рухи у низці країн, де згодом відбувалися аналогічні революційні події. А лідери «Отпор!» проводили навчальні семінари для активістів таких молодіжних організацій, як «Кмара» у Грузії, «Зубр» у Білорусії, «MJAFT!» в Албанії, "KelKel" у Киргизстані, "Bolga" в Узбекистані, "Пульс свободи" в Лівані.

В Україні влітку 2004 року дводенні семінари для активістів «Пори!» (чорною) були проведені в 23 обласних центрах, в одному з них брав участь Тарас Дикий, який щойно закінчив школу. Тренерами на цих семінарах були координатори "Отпору!" Станко Лазендіч та Олександр Марич, брав участь у них координатор білоруського «Зубра» Влад Кобець. Фінансував проведення цих семінарів Westminster foundation for Democracy, який виділив для цього 64 тисячі фунтів стерлінгів.

Тренери з руху «Отпор!» ділилися на семінарах у тому числі теоретичними основами ненасильницького опору, і з того часу книга американського професора Джина Шарпа «Від диктатури до демократії» з його  знаменитими 198 методами ненасильницьких дій була в бібліотеці Тараса. Але молодь, яка прийшла до «Пори!», була радикальною, її більше цікавили конкретні приклади дій та їхні результати. І дуже скоро, після 2004 та 2014 років, таких прикладів та результатів Тарас знав набагато більше, ніж їх знали серби до 2004 року. І вже українці стали кращими у світі експертами в організації повалення авторитарних режимів. Серед таких експертів був Тарас Дікий.

Він розпочав свій виступ із викладу правил формування та управління колоною протестувальників, що рухається у напрямку поліцейських кордонів. Успішність чи не успішність такої демонстрації залежить від того, чи зможе колона подолати ці кордони? Якщо зможе, то кількість протестувальників наступного дня зросте, не зможе – зменшиться. Тому, якщо не вдасться вмовити поліцію пропустити мітингувальників, то кордон треба подолати. А для цього в авангарді колони повинні бути не мирні громадяни, що приєдналися до неї, а шибеники, готові битися з силовиками. Відбирати у поліцейських щити, зривати каски, висмикувати з шеренги та бити поліцейських, що зазівалися, перевертати спецтранспорт, кидати у силовиків каміння та пляшки із запальною сумішшю. Тарас розповів, які засоби для цього застосовували у Києві: ланцюги, якими користувалися прихильники «Братства» Корчинського, довгі палиці з металевими наконечниками, якими у січні 2014 року озброїли сотні протестувальників, бруківку, коктейлі «Молотова».

Проте не менш важливий для прориву кордонів є другий ешелон колони. У ньому мають бути люди фізично сильні та врівноважені. Саме вони повинні кинутися у прорив, якщо такий буде пробитий авангардом, і повести за собою всю масу колони. А якщо поліція витримає атаку і почне затримувати бійців з авангарду, другий ешелон має стати перед поліцією монолітною стіною неозброєних мирних протестантів. Використання поліцією спецзасобів проти якої за кордоном розцінюють як непропорційне застосування сили проти мирних демонстрантів. А після міжнародного кримінального суду по Югославії таких оцінок Заходу побоюються силовики більшості країн «третього світу».

Ще одне завдання «другого ешелону» - дати можливість бійцям з авангарду відійти і сховатися у натовпі. Їх можна навіть виривати з рук поліцейських, якщо їх затримають, але у цьому випадку насилля проти силовиків не застосовується. Отже другий ешелон переважно має складатися з людей підготовлених та мотивованих.

Як негативний приклад Тарас навів події біля адміністрації президента України 1 грудня 2013 року, коли кордон з молодих нацгвардійців атакували близько 300 мітингувальників. Атакували дуже агресивно, і тим довелося не солодко. Але у наступаючих не було «другого ешелону», і першою же контратакою «Беркут» розігнав мітингувальників протягом декількох хвилин.

Що стосується великих протестних колон, то основна частина тих, хто приймає у них участь – це люди, які приєдналися. І які з організаторами демонстрації безпосереднього зв'язку не мають. Вони найчастіше не знають цілей, програм, маршрутів тощо. І щоб їхня участь в акції була ефективною, їх треба організувати, їхній ентузіазм потрібно підтримувати. Тому по всій довжині колони мають діяти активісти-організатори. З мегафонами та іншими звуковими пристроями, якщо мітинг санкціонований. І без звукових пристроїв, коли мітинг заборонений. Але вони мають розмовляти з людьми у колоні, підказувати, що робити, постійно впливати на неорганізовану масу учасників.

Крім того, довгу колону потрібно захищати з обох боків. Насамперед від провокаторів, які можуть намагатися демотивувати учасників. Або створити підстави для втручання силовиків. Тому і тут мають бути міцні чоловіки, здатні дати фізичну відсіч провокаторам. Або третім особам, які можуть намагатись перешкоджати руху колони.

Мотивація таких активістів найчастіше буває як ідеологічна, так і фінансова.

Зрештою, дуже важливо мати можливість відрізняти «своїх», організованих учасників демонстрації від людей, які приєдналися до акції. Тим більше від випадкових перехожих. На Майдані 2004 року універсальною «відзнакою» був помаранчевий шарфик. У 2013-2014 роках подібних «відзнак» було кілька, але майданівці завжди могли відрізнити соратників від сотень туристів, які ходили між наметами у пошуках гострих відчуттів.

У цьому місці виступ Тараса перервав один із учасників семінару, який запитав, а як вони будуть впізнавати своїх?

- Використовуємо білі пов'язки? - запитав Айдар.

- Небезпечно, - заперечив літній колега, що сидів з ним поруч. - Надто відверто для оточуючих.