Розділ 1

Ранок першого робочого дня 2022 року в квартирі Тараса Дикого починався зі звичайних клопотів. Дочки Мар'яна та Оксана, доїдаючи сніданок, про щось голосно сперечалися, і Тарас, вийшовши з ванни, негучно сказав: «Замовкніть». Вони негайно замовчали, але продовжували обмінюватися грайливими поглядами і пирхали, одночасно оглядаючись на батька. Не розсердити б. Дружина присунула Тарасові тарілку зі сніданком, сказавши, як завжди: «Смачного»! І теж сіла за стіл. Але звичний порядок звичайного ранку перервав телефонний дзвінок.

Дзвонив багаторічний товариш Тараса і побратим по руху Василь. В останні роки вони обидва були депутатами від «Волі» в одній місцевій раді, хоча у партійній ієрархії Василь займав значно вище місце.

- Як справи, брате?

– І тобі не хворіти, – усміхнувся Тарас.

- Як діти, як дружина?

- Дякую, все добре. Як сам?

- Вибач, що турбую. Є прохання від Девіда. Потрібно на пару тижнів з'їздити до Казахстану. Там передреволюційна ситуація, і місцевим потрібна людина для допомоги в організації вуличного супротиву. А найкращого за тебе знавця цієї справи в Україні навряд чи знайдеш.

Вчора ввечері Тарас читав у новинах про події у місті Жанаозен, на заході Казахстану. Там з ранку проходив багатотисячний мітинг проти дворазового підвищення ціни на скраплений газ, який місцеві використовують як автомобільне пальне. Мешканці на знак протесту перекривали дорогу. Але побачити у цьому початок революції? Тим більше, що уряд уже відреагував на протести та підвищення цін було скасовано?

І потім Тарас пам'ятав, що Жанаозен – дуже особливе місто. Такий собі локальний центр місцевих бунтів. Звідки раніше вони ніколи не виходили за його межі. Так було у 1989 року, коли тут сталися криваві міжнаціональні сутички. Так було й у 2011 році, коли відбулося повстання нафтовиків, обурених низькою зарплатою. Яке було розстріляне військами. Тоді загинули 35 людей, але на ситуацію в країні це ніяк не вплинуло.

Проте, досвідченому Девіду, напевно, видніше.

Тарас уперше побачив його у 2005 році, коли Девід працював у Міжнародному республіканському інституті. Ця американська неурядова організація, очолювана функціонерами республіканської партії, в Україні займалася розвитком політичних партій. І молода партія «Воля», створена навесні 2004 року шляхом ребрендингу нечисленної та маловідомої національної партії України, була одним із реципієнтів цієї допомоги.

Де працював Девід зараз, Тарас не знав. Але за багато років перебування у «Волі» Тарас звик виконувати найрізноманітніші доручення своєї партії. Не на шкоду сім'ї, зрозуміло.

- Які умови?

– Контракт на 5 тисяч американців. Плюс оплата готелю та добові по 100 доларів на день.

- Платитиме Девід?

- Принаймні не тобі, - Василь засміявся. – Поїздку оплачує «Інститут прикладної політики». Її керівник уже в Алмати.

- А чому в Алмати, а не в Алма-Аті.

– А тому що Львів, а не Львов. У казахів є своя національна мова.

Тарас теж схвально засміявся. Але справа стосувалася грошей і ставлення до них вимагало серйозності.

– І що там треба робити? Очолити сотню?

- Звичайно, ні. Ніякої особистої участі. Але треба повчити тамтешніх хлопців, як поводитись під час вуличних протистоянь. Що і як робити. Поділитися власним досвідом. У тебе такого досвіду більш ніж достатньо.

Це було правдою. Тарасові пригадалося головне, що сталося за 35 років його життя.

Він народився у райцентрі Білокуракине Луганської області в українській родині. Втім, у Білокуракиному більшість сімей були українськими. Але його родина була не просто українською, вона була носієм національної ідеї. Що для цього регіону було досить нетиповим.

Його батько Степан Дикий наприкінці вісімдесятих років працював інструктором у місцевому райкомі КПУ. Після серпневих подій 1991 року та заборони КПУ він втратив свою престижну роботу, але досить швидко зумів адаптуватися до нових економічних реалій. Допомогли зв'язки та вроджена діловитість. Разом із колегою з колишнього райкому комсомолу, теж розпущеного, він створив кооператив. Потім вони відкрили магазинчик, ще один. Швидкому розвитку їхнього бізнесу сприяли як особисті здібності, так і те, що у березні 1990 року обидва були обрані депутатами районної ради.

У статусі депутата, і ще будучи комуністом та працівником райкому, Степан Дикий опинився серед делегатів другого з'їзду Народного руху України, що відбувався у Києві у жовтні 1990 року. Але нова партія йому не сподобалася, вона здавалася надто інтелігентною та недостатньо патріотичною. І на виборах президента України 1991 року Степан підтримував не висунутого РУХом В'ячеслава Чорновіла, а лідера УРП Левка Лук'яненка. І незабаром опинився у лавах дружньої до УРП партії «Конгрес українських націоналістів». Він був одним із небагатьох членів цієї партії в Луганській області.

Тарас дуже поважав свого батька, і багато чого в нього навчився. Особливо у питаннях ідеології. Книгу Дмитра Донцова «Націоналізм» він прочитав, ще коли навчався у 7-му класі школи. У 2004 році він її закінчив та вступив до Луганського педагогічного університету на факультет історії. Але історію довелося не вчити, а робити – він став активним учасником щойно створеного в Україні молодіжного руху «Пора!» . Почалася активна діяльність на підтримку кандидата у президенти Віктора Ющенка. Що в Луганській області, де влада тотально підтримувала альтернативного кандидата, було небезпечно. Діяльність Тараса в університеті, м'яко кажучи, не підтримували, прогулював заняття він багато і перший похід за дипломом закінчився для нього дуже швидко. І негативно.

Після другого туру президентських виборів, 22 листопада 2004 року, Тарас поїхав до Києва, де у складі однієї із сотень особисто брав участь у «помаранчевій революції». У його курені було кілька мешканців Луганщини, включаючи його батька. Були тут і прихильники КУН, і прихильники «Волі». Так Тарас потрапив під вплив харизми лідера останньої. І за час, проведений на Майдані, став активним членом цієї партії. Як і його батько.