РОЗДІЛ 7

Я уявила Макса в лісі. І зрозуміла, що саме там йому й місце. Дикун же. Ведмідь.

– Чому ж? Твоєму батькові пасує ця спеціальність, – гимикнула я.

Соломія пирхнула і, мабуть, вперше в неї не з’явилося слів для заперечення чи кпину.

– То ти так і будеш тут боки відлежувати чи допоможеш мені?

– З мене поганий помічник на кухні, попереджаю.

– Так і знала, що ти ще й білоручка та відмовишся, – закотила очі дівчинка та вже повернулась, щоб піти.

– Ні, ти не зрозуміла. Це я для того, щоб потім не жалілася, що не попередила тебе, якщо я щось зіпсую, – стенула плечима я, підіймаючись з канапи. – Допоможеш мені дістатися кухні?

Спочатку Соломія не підійшла. Дивилася на мене недовірливо, наче звірятко, що зважує небезпеку. А потім раптом зголосилася.

– Тато говорить, що я повинна допомагати добрим людям, тож, авжеж, Яніно, легко.

І чому мене не насторожила ця її усмішка одразу, я так і не зрозуміла. Мабуть, тому що ніколи не очікуєш якогось серйозного удару від дитини. І даремно.

Нога в мене нила, сіпалася і не давала мені спокою. Біль не був гострим, але конче надокучливим. Мабуть, не треба було корчити з себе героїню та навантажувати ногу декілька годин тому. Наслідки не забарились, отже, місцевий фельдшер не лякав мене даремно.

Я знала, що з семирічки такий собі помічник – зламається підтримувати дорослу тітку, але потребувала хоч якоїсь допомоги. Соломія сміливо закинула мою руку на своє худеньке плече і обійняла за стан.

– Пострибали, – сказала дівчинка.

І я її послухалась, не очікуючи, що мала різко відпустить мене та штовхне буквально через два метри.

– Досить придурюватись! – крикнула Соломія. – Батька немає – не треба розігрувати з себе бідосю, я на таке не купуюсь.

– Ой! – скрикнула я, варто було наступити на ногу зі всієї сили.

Перед очима на мить все потемніло, а з очей навіть сльози бризнули.

Не знаю яким дивом встояла на одній нозі, мов чапля, мене добряче хилитало зі сторони в сторону.

– То ти дійсно травмувала ногу? – почулося несміливе від дівчинки. – Не брешеш?

– Не брешу, – ледве вичавила крізь зуби я, бо хотілося плакати, кричати і лаятись через жорстку витівку малої розбишаки.

– Вибач, – сказала Соломія, чим змусила мене неабияк здивуватись. – Я… не хотіла зробити тобі боляче. Тримайся.

Мені кортіло послати якомога далі цю помічницю, але я лишень голосно видихнула і прийняла її допомогу.

– Можливо, тобі краще буде на канапі? – запитала дівчинка. Вона розчервонілася і ховала погляд, було видно, що дитина злякалася мого зойку і наслідків свого вчинку. Навіть не знаю насправді, чого більше.

– Ні, пішли вже на кухню. Не хочу лежати, щоб ти мене ще в чомусь звинуватила.

– Вибач, – повторила Соломія.

На кухні я вмостилася на стільчику, а інший дівчинка підставила мені під хвору ногу, ще й подушку принесла. Було доволі зручно.

– Що мені треба робити? – запитала я малу хазяйку, коли біль та злість на безглуздя ситуації трохи вщухли.

– Я хотіла печеню приготувати та картоплю засмажити. Якщо ти не проти, я займусь м’ясом, а ти почисти мені картоплю, цибулю і моркву.

– Це я можу.

Доволі скоро робота вже кипіла, а ми, здавалося, навіть трохи розслабилися.

– Де ти навчилася готувати?

– Я ще вчуся, – стенула плечима Соломія. – І це не важко, насправді. Зараз все є в мережі, було б бажання.

– І руки, які виросли з того місця, звідки треба, так? – гимикнула я.

Дівчинка посміхнулася.

– Я думала ти брешеш про ногу.

– Я вже це зрозуміла.

– А як ти її травмувала? – зацікавилася мала і не стала приховувати від неї правди:

– Через власну дурість.

– Що? Реально підлога провалилася? – ахнула дівчинка, коли я розповіла як все було.

– Так. От тільки не треба про те, що в мене виявився занадто важкий зад для того будинку. То просто паскудна стара підлога, – випередила її кпин я.

– І не збиралася, – пирхнула мала. – Це все привиди.

– Я не вірю у привидів, Соломіє.

– Твоя справа. Але я часто чую, як вони там нишпорять уночі.

– Де нишпорять? – нахмурилась я.

– У будинку Яремчуків.

– Можливо, це злодії?

Дівчинка закотила очі і я одразу зрозуміла, що почую.

– Сама в це віриш? Що там красти?

– Ну-у-у…

Вона мала рацію, в цій халупі не було нічого цінного. Навіть земля давно занедбана.

Та я все одно не могла зголоситись з містичною версією, на якій наполягала Соломія.