РОЗДІЛ 5

Машина Макса виявилася до пари цьому чоловікові: така само громіздка, велика, агресивна. Вона йому пасувала.

І чого гріха таїти, їхати в ній по сільських вуличках мені було приємно. Темно-зелений позашляховик рухався так, наче яйце котилося. Попри стан доріг, вибоїни і взагалі можливі перепони.

Я з цікавістю роздивлялася по сторонах, бо автобус зупинився на початку села і подивитися, як тут люди живуть, я так і не мала змоги.

А жили непогано.

«Великі Яблунці» й близько не нагадували забуту Богом і людьми місцину: тут вирувало життя. Люди поспішали по своїх справах, котеджі були доглянутими, подекуди навіть розкішними.

Схоже, єдиним занедбаним будинком в цій місцині залишався той, який я згодилася продати.

От дурепа!

Стан доріг, щоправда, бажав кращого, але все одно навіть він виявився кращим, ніж я очікувала.

– Приїхали, – сказав Макс, зупинивши автомобіль біля одноповерхової білої будівлі. – Сама вилізти з машини зможеш, чи допомогти?

– Зможу, – впевнено відповіла я та поки незграбно це робила, чоловік встиг прийти на поміч.

– Обіпрись на мене, солоденька.

– Дякую, – видихнула я.

Поряд з цим гарячим велетнем мені легко було забути про біль, що скував ногу, але неприємні відчуття нікуди не поділися. Особливо загострювалися, якщо я намагалася навантажувати кінцівку.

– Потім подякуєш. Я підрахую все за потрійним тарифом, – підморгнув мені Ведмідь.

– От дурбецало, – буркнула собі під ніс я, на що Макс лишень розреготався.

Здавалося, його зовсім не ображала моя гостра реакція, навпаки, взаємні кпини тільки поліпшували настрій.

– А тут доволі непогано… – видала я, коли ми зайшли в амбулаторію та була змога роззирнутися.

– Доволі непогано як для села, так? – одразу нахмурився Ведмідь.

– Ні, е-е-е…

– Щоб ти там собі не придумала, Яніно, але ми не живемо в хліві та не їмо з поросятами.

Я навіть не очікувала, що моя невинна фраза викличе таку бурхливу реакцію, тож щиро здивувалася.

– Не знаю, чому ти перекручуєш, Максе, але я не маю нічого проти села, – відповіла я, але чоловік тільки очі закотив та голосно пирхнув – не повірив. – І взагалі не поділяю людей на міських та сільських.

– Гаразд, це взагалі не моє діло, – буркнув Макс.

 В нього раптом різко зіпсувався настрій, між теж не забарився.

Чоловік відвернувся від мене, всім своїм виглядом продемонструвавши небажання говорити далі. Не знаю яким чином я натиснула на хворе місце, але більше виправдовуватися не стала.

Хто він мені взагалі такий, щоб на цирлах бігати?

Якби могла, то гордо задерла б голову та попрямувала по коридору, виписуючи вісімки стегнами. Але нога про мої бажання не питала – боліла, хай йому грець. А Макс, попри все, продовжував допомагати: обережно, навіть ніжно.

Мов приклеївся до мене, дивак такий.

Амбулаторія дійсно не нагадувала пережиток радянщини, тут явно не так давно зробили сучасний ремонт, мабуть, і обладнанням, яким потрібно, забезпечили. Але за останнє я навіть подумати особливо не встигла, не те що перевірити, бо бічні двері відчинилися і нам на зустріч вийшло чудовисько.

– Борисович! А я тобі пацієнтку привів, – посміхнувся Макс, як ні в чому не бувало.

Мене ж пересмикнуло. Не таким я уявляла цього диво-фельдшера, до якого віз Ведмідь.

Цей нагадував довгу жердину, ще й був у закривавленому костюмі.

– О добре, а то я вже занудьгувати встиг, – голос фельдшера виявився хрипким і скрипучим, як у курця зі стажем. А вираз обличчя маніячним.

Так, саме таким! В мене прямо очі на лоб полізли від переляку і в холодний піт кинуло.

– Ти куди? – здивувався Макс, коли я позадкувала.

Куди-куди… Рятуватися! Маніяк хоч і виявився престаркуватим, але випробовувати його силу на собі я не мала ніякого бажання.

– Яніно? – закцентував увагу на мені Ведмідь, коли я не відповіла. – Куди ти пострибала?

– В мене вже нічого не болить! – запевнила я, знаючи, що інакше він не відчепиться.

– Та невже? – не повірив Макс. – Ти володієш самозціленням?

Страховисько у заляпаному кров’ю халаті, лишень гимикнуло. Чоловік не втручався, спостерігав за нами. Це був мій шанс втекти, допоки маніяк не вирішив активно діяти.

– Я володію інстинктом самозбереження, – буркнула собі під ніс, але Ведмідь почув і не зміг змовчати.

– Це або дуже сумнівна твоя здатність, або ти нею взагалі не користуєшся.

– Ха-ха, це дуже смішно, Максе. Можеш спробувати себе стендапером, зараз це модно.

Мені хотілося добряче його тріснути по макітрі за кепкування і сарказм у зовсім непідходящих для цього ситуаціях. Але всі сили і увага були задіяні для того, щоб не гепнутися та швидше дістатися на двір.