РОЗДІЛ 4

– На гроші, – сказала Соломія перш ніж ми з Максом взагалі втямили, що відповісти.

– Що? – повернувся до неї чоловік.

– Це найкраща мотивація, – знизала плечима дівчинка. – Особливо для дорослих.

– Не для всіх дорослих найважливіше гроші, – спробувала посперечатись я.

– Та невже? – глузливо глипнула на мене Соломія. – То ви приїхали сюди продати будинок Яремчуків просто так?

– Це моя робота і…

– От бачите? – перебила вона мене. – Я ж казала, гроші – найкращий мотиватор.

– Я взагалі хотів запропонувати «на бажання», – почухав маківку Макс.

Судячи з бісиків, що виблискували в його очах, я розуміла – це бажання не для дитячих вух.

– На бажання – це нудьга, – зітхнула його донька.

– Так? Гх-м… – відкашлялася я.

– Гаразд, якщо ти нічого не маєш проти, то можемо і на гроші, – подивився на мене Макс. – Якщо ти продаси цей будинок до кінця літа, то я додам до його вартості – суму, яку коштує мій дім.

– А якщо ні? – Не те щоб я взагалі мала сумнів у власних силах, але це питання вже зараз почало мене турбувати.

– Тоді ти заплатиш цю суму мені, – просто відповів чоловік. – Але ж ти продаси будинок, Яніно, чи ні?

Додаткових вільних грошей в мене не було. Хоч сума виявилася далеко не космічною, але для мене будь-які гроші були б зараз корисні.

– Продам.

– Отже, по руках. Боятися нічого, – підсумувала Соломія.

Я закусила нижню губу. Дідько смикнув мене за язика запропонувати таке!

Це ж треба настільки плекати власну гордість…

– Почекай, мала, якщо Яніна не бажає, то ніхто не змушує її укладати це парі, – серйозно відмітив Макс. – Я взагалі з такими розвагами покінчив ще у студентські роки.

І правильно зробив, а я, схоже, вляпалась. Ще й з власної дурості.

А зараз пиха не дозволить прийняти поразку і відмовитись від цієї авантюри.

– Ні, я згодна. По руках? – я перша простягнула долоню чоловікові і він її потиснув.

Навіть від такого невинного доторку мене наче струмом вдарило. Хімія між нами тільки зміцніла, нікуди не поділась. Ми дивилися один одному в очі, весь світ наче зупинився на мить і…

– Ей? Ви чого? – втрутилась Соломія, голосно переклавши рушниці з однієї руки в іншу. – Заціпило, чи що?

– Гаразд, тоді ми підемо. Не будемо заважати тобі роззиратися та складати переможні плани.

Якщо брати до уваги, як швидко Ведмідь вирішив дременути, то він також відчув це тяжіння між нами. Яке його, мабуть, налякало не менше, ніж мене.

– Ага, – я не знала, куди очі ховати.

– Ну успіху, Яніно, – пирхнула Соломія перед тим як піти. Вона нагородила мене таким грізним поглядом з-під брів, яким ворога зустрічають.

Здавалося, ця не по роках доросла дівчинка чудово бачила, що робилося в наших з її батьком головах. Думки там були далекі від парі та фінансової винагороди… Йой.

– Дякую, Соломіє.

Вони пішли, я ще раз пройшлася будинком, більш тверезо оцінюючи розміри катастрофи.

– Жах, просто жах, – бубоніла собі під ніс я.

Горище було останнім, що я хотіла оглянути, попри страх павуків – павутини тут дійсно виявилося забагато. Але якщо брати до уваги, скільки років в будинку ніхто не хазяйнував, то і дивуватися не було чого.

Воно було завалено коробками з речами, тож рухатись довелося між ними, балансувати і маневрувати.

Підлога рипіла наче скажена. Від кожного мого кроку, здавалося, здригалася. Як і все в моїй душі.

Єдине, що привертало увагу на горищі – кругле вітражне віконце з мозаїки. Скло потьмяніло від пилу, але все одно виглядало гарно. Мені закортіло роздивитися його ближче, тож я посунула туди.

Саме в цей момент мій телефон ожив рингтоном, я відволіклась аби подивитися, хто дзвонив і… Мабуть стала не туди, бо підлога піді мною дійсно провалилась, як і не бувало.

– А-а-а!

Я застрягла в підлозі, наче муха в павутині. Якимось дивом застрягла, а не спорснула у дірку!

Ліктями зачепилася і тепер трималася за дошки, а ноги бовталися десь у порожнечі. І чомусь мені ось зовсім не хотілося перевіряти наскільки далеко до підлоги другого поверху.

– Допоможіть!

Не знаю на що я сподівалася, коли кликала на допомогу у порожньому занедбаному будинку? На повторення дива? Мабуть…

Телефон випав з рук і тепер я його не бачила. Тільки віддалено чула як продовжувала лунати улюблена мелодія.

– Неймовірно, – буркнула я. – Просто неймовірно!

Про те, щоб підтягнутися і самій вилізти на безпечне місце навіть думати не варто було. Я завжди вирізнялася занадто слабкими руками. Навіть під час уроку фізкультури ніколи не могла піднятися по канату, висіла безпорадним хробачком.