РОЗДІЛ 3

Цей здоровань був у світлих штанях та й по всьому. Ні футболки, ні майки на його потужному торсі, ні шматочка ще якоїсь тканини... Тож не диво, що я застигла і витріщалася на чоловіка, наче вперше побачила пресловуті кубики преса.

Авжеж, вони в нього привертали увагу, як і, загалом, все натреноване тіло, але ж…

«Але ж ти давно вже не школярка, Яніно, – подумки суворо нагадала собі. – Припини витріщатися! Це не перший напівоголений красень у твоєму житті».

Та чомусь розум жив власним життям, а тіло – власним. Очі мене взагалі не слухались. Наче заціпило.

– Нам було добре, солоденька, але переслідування карається законом, – гимикнув чоловік.

– Яке переслідування? – не зрозуміла я.

– Я знав, що ти захочеш продовження, але щоб навіть сюди приїхала… І як ти мене знайшла?

Варто було йому відкрити рота, як вся мана з мене зникла. За це варто було подякувати, але такого бажання не виникло.

– За твоїм его.

– Що? – настала його черга дивуватися.

– Воно настільки роздуте, що навіть в Києві видно, – пирхнула я. – Не затуляй мені шлях, здорованю.

Чоловік посміхнувся кутиком рота.

– Мені не хотілося б викликати поліцію до такої кралечки.

– Ідіот, – закотила очі під лоба я.

– Можливо це ти на мене так дієш, – розвів руками він, знову змусивши мене прикипіти поглядом до власних натренованих м’язів.

– Скоріше це твоє життєве кредо, – я обійшла чоловіка та, задерши носа, попрямувала деінде.

Щоправда не врахувала, що дороги тут були – не дай боже ворогу.

Тож зовсім не варто було задирати голову, бо не пройшла і двох метрів, як перечепилася за якусь гілляку і полетіла сторчма на землю. Авжеж, за законом підлості, сукня задерлася і я не тільки осоромилась перед випадковим коханцем, але й продемонструвала йому свої червоні трусики.

– Не треба аж настільки намагатися справити на мене враження, – розсміявся нахаба, коли допомагав мені піднятися. – Я вже.

– І чому я одразу не побачила, який ти телепень? – скривилася я, розглядаючи садна на долонях та колінах.

– Сильно забилася? – раптом став серйозним чоловік. – Ходімо, допоможу обробити.

– З таким помічником – так краще взагалі ніякого, – не стала приховувати власного роздратування я.

– Ну як знаєш, моє діло запропонувати…

– А моє відмовитися.

Можна було б повертатися до Києва, якби Оля вже не встигла укласти договір з цією Раїсою Яремчук. Тож тепер я мусила хоча б подивитися на цю катастрофу зсередини.

– То що така кралечка як ти, робить в наших краях? – не залишав мене у спокої цей телепень.

– У справах.

В документах було зазначено, що ключі від цієї халупи зберігаються у сусідів.

Будинок напроти виглядав мрією ріелтора: доглянутий, гарний, як з реклами сільського життя. Ворота виявилися відчиненими, тож я попрямувала у двір.

– Які в тебе можуть бути справи у Великих Яблунцях? – примружився здоровань.

– Тебе це не обходить.

Цьому чоловікові дивовижним чином вдавалося майже неможливе. Мене одночасно тягнуло до нього, через привабливість та свіжі спогади того, що сталося між нами, і дуже сильно дратувала його присутність. Тож я досі не вирішила, чого саме хочу найбільше: поцілувати здорованя чи закатрупити.

Я швидко підійнялася по ґанку і натиснула дзвінок. Та ніхто не поспішав відчиняти, тож я наполегливо постукала.

Здоровань обперся на одвірок та з цікавістю споглядав за мною. Від його погляду мені було ніяково, але я зберігала спокій. Хай дивиться хоч лусне!

– Є хто? Ей? – гукнула я і припала вухом до дверей.

Саме в цей момент вони і відчинилися, ага.

У чоловіка була гарна реакція, тож він вчасно схопив мене за комір, щоб не гепнулася.

– Дякую, – видихнула я і прикипіла поглядом до дівчинки у брудному джинсовому комбінезоні.

– Завжди до твоїх послуг.

– Чого треба? – буркнула до мене набурмосена власниця будинку.

Я не надто зналася на дітях, але судячи з вигляду, дівчинці не було більше семи років. Її обличчя, волосся та руки були припорошені білим порошком. Мабуть, борошном, або ні…

Я вже ні в чому не мала впевненості.

– Максим Валентинович Ведмідь тут живе? – розгубилася я.

Дитина перевела погляд на мого випадкового коханця.

– Ти знущаєшся? – запитала вона. – Це вже не смішно, тату.

– Тату? – повернулась я до здорованя, на що він лишень розвів руками.

– Здається твої справи таки моя справа, так? – підморгнув чоловік.

– Ти – Максим Валентинович Ведмідь? – ще й досі не вірила я.