РОЗДІЛ 2

Зустріч з Адамом вибила мене зі звичного плину життя, змусила згадувати те, що давно залишилося в минулому та зіпсувала настрій.

Тож я зробила те, що завжди повертало мене до тями, поспішила на роботу.

До хмарочоса на Хрещатику мене завжди мчав автомобіль, але зараз я їхала на метро. І не в центр столиці, а на Оболонь.

З машиною довелося розпрощатися, я її продала, як і офіс в бізнес-центрі на Хрещатику. Тепер моя агенція по нерухомості винаймала крихітне приміщення в жилому будинку на Оболоні. Все заради того, аби бізнес взагалі вижив.

Нехай Адам не радіє, що зламав мене, я зціпила зуби і гарувала аби знову вибитись на ту сходинку успішності, яку займала. Навіть вдертися вище.

– О босе! – зустрів мене широкою посмішкою Богдан. – Так і знав, що ти сьогодні прийдеш. З Барбадосу також будеш нас контролювати?

– Я можу залишити вас у спокої тільки у двох випадках: якщо не буде зв’язку, або не буде мене.

Гончарук закотив очі.

– І навіть там, Солодка, я певен, ти знайдеш спосіб аби продовжити все контролювати.

Я пирхнула. З Богданом ми були знайомі ще зі школи, вчилися в одному класі. Навіть дивно згадувати, як раніше над цим рудим здорованем знущалися однолітки, а я – захищала.

Зараз Гончарук був високим бородатим дядьком, який будь-кому зможе відсипати на горіхи, але дитяча дружба досі тримала нас купи.

– Як Ніна? Коли народжувати?

– Через місяць, – сказав друг. Його дружина була вдруге вагітною, цього разу вони чатували на дівчинку. – Вона вже дочекатися не може, коли знову буде спати на животі і бачити пальці ніг. Каже, що втомилася бути бегемотом і що третю дитину я буду народжувати сам.

Я засміялася.

– А що? Станеш першим чоловіком, який пізнає щастя материнства.

– Якщо і вдруге буде хлопчик, то Ніна скоріше мені голову зніме, ніж згодиться на третю спробу, – гимикнув чоловік. – А що мені робити, якщо вмію тільки хлопчиків?

– Сподіватися, що буде дівчинка, – знизала плечима я. Його Ніна хоч і дихала Гончаруку у пупа, але тримала бороданя в кулачку. Хоча друг нічого не мав проти цього, обожнював жінку, а мені подобалося хоч інколи бачити їх сімейне щастя. Це давало надію, що не всі любовні історії мають закінчуватися такою халепою і розбитим серцем, як в мене. – Бо ти мені потрібен з головою, Богдане. Де Славко?

– Показує клієнту об’єкт.

– Замість Кривої?

– Ти вже сама все знаєш, нащо питати?

Я зітхнула.

– А де?

– Я вже тут, – ввалилася в офіс Ольга: захекана, червона і вже зранку втомлена. – Там таке пекло надворі, що з мене три шкіри злізло, поки дісталась сюди.

– Я завжди знав, що ти ще та зміюка, Крива, – посміхнувся Гончарук.

– Ха-ха, – скривилась подруга. – Дуже смішно, Богдане.

Цьогоріч літо дійсно задавало нам жару, подекуди на термометр навіть дивитися було лячно. За сорок градусів спеки – це сприймалося чимось нереальним.

– Ти запізнилася, – сказала я.

– Знаю, каюсь і запевняю, що більше так не буду, – склала брови будиночком подруга. – Ти мені віриш?

– Ні, – зітхнула я. – Але користі з тебе все одно більше, навіть з цими хронічними запізненнями.

– Так, я ніколи не вмію розраховувати час, але…

– Це що хабар? – перепитала я, коли Ольга поставила на мій стіл прозорий стакан з фруктовим коктейлем.

– Це напій богів. Прохолодний, смачний, живодайний – саме те, що треба в цю спеку.

– Мені точно треба?

– Аякже! – зробила страшні очі подруга.

Богдан гимикнув. Він зосереджено працював за комп’ютером та не втручався в нашу розмову. Хоч хтось тут працював…

– Ну добре, – згодилася я, пити дійсно хотілося.

– А ще в мене є така приголомшлива новина, через яку ти перестанеш буркотіти та пробачиш мені запізнення, – Оля сяяла.

– Сподіваюсь, ця новина добра? – віднедавна я мала сумнівне відношення до сюрпризів.

– Ще б пак! Я знайшла нам заможного клієнта. Ледве не зубами вирвала це замовлення у Марчуків – ти ж знаєш в мене є зв’язки в тилу ворога.

Родина Марчуків була нашими прямими конкурентами на ринку нерухомості. Але після того, як Адам спробував мене потопити, наша агенція взагалі не здатна була з кимось конкурувати. Але я не стала виправляти Ольгу.

– Що за клієнт?

– Якась бабця, що давно живе за кордом. У Іспанії, чи в Італії? Завжди плутаюсь, – смикнула плечем Крива. – Вона хоче продати будинок в селі. Замовлення термінове і… Ти навіть не уявляєш яку винагороду ми матимемо, коли продамо цю хату.

– Здивуй мене.

– А я ще не здивувала? – гимикнула Ольга. – Завтра вранці я вирушаю в це село, щоб оцінити об’єкт, швиденько продати його та принести тобі у дзьобі грошики, як справжня золота пташка. Ми матимемо гроші, щоб виплатити борги. Ну що? Ще пам’ятаєш про моє запізнення?