Неочікуваний поворот.

   Ми стоїмо, я не перестаю їй нагадувати все. Її розгублене лице, холодне, без емоційне, видає ледве помітний страх, розгубленість. Я радію цьому факту, адже це означає, що вона приходить до тями. Розказую все що тільки про неї знаю й тими розмовами підбиваю її на запитання:  
- Так чому вода з неба? 
- Це ДОЩ!!!!! - я крикнув, чому, не знаю, так вийшло. Я зрадів почувши її тендітний голосок. 
- А ти любиш дощ? 
- Ну трішки, прикольно гуляти вночі під звуки ударів крапель по капюшону. 
- А мене ти любиш? - Я посміхнувся, зрозумів, що вона мене розіграла й обняв. Потім поглянув в очі, сказав: мої дії підкажуть тобі, і поцілував її у лобик. Після моїх дії, я завмер, сам не знаю, як так вийшло.  
(Каміла) 
   І тут я дивлюся на автобус, якого майже немає, потроху приходжу до тями, він дивиться на мене.  
Його погляд пронизав мене наскрізь. А скуйовджене темне волосся, ще більше розпалювало іскри у моєму серці. 
   Я така рада, що Марк живий, хочеться обійняти його і більше не відпускати. Я вже думала, що більше його не побачу, ця екскурсія видалась дуже захопленою. Спочатку я не мала їхати, але тьотя розповіла мені коротко про неї, і про тих хто буде їхати. Коли я почула ім’я «Марк» то відразу погодилась. Тому що мені не вистачало наших хвилинних зустрічей, я до кінця вірила, що симпатизую йому. 
   Ми стоїмо навпроти горілого автобуса, на вулиці темнувато, починає цвіркун співати свої серенади. Ще кілька хвилин ми просто стоїмо, нам не віриться, що все так сталося, що деяких людей уже немає у живих, що по суті екскурсії не було.  
Піднімаю очі, бачу, що він дивиться на мене, ніяковію і говорю: як нам додому добратися? 
   А він ніби не чує, я продовжую: з тобою все добре, ти хоч живий? А то може мені вже увижається. Ану-ка щіпну себе, а ні, не сон... Марк! Ауу - А він мовчить і далі, стоїть, як статуетка.  
   Я повертаюсь назад, іду куди ноги ведуть, як раптом він бере мене за руку, і ніжно обіймає, просто без усіляких слів. Тут я зрозуміла, що він не статуетка, моє серце билось так швидко, як ніколи раніше. Та і його також, я відчувала ці синхронні стуки. У той момент, все ніби завмерло, не хотілось, щоб усе це закінчувалось. Але мене мучило моє ж питання, на яке він так і не відповів. Я не розуміла, що означає його поцілунок, можливо мій розум, мозок, до мене, ще не дійшов.  
   Всю ніч ми ішли, надіючись дійти до якогось міста.. 
   Але нажаль, сонце уже починало сходити, а навкруги одні поля, тихо, ні душі, а ми так і не дійшли. Марк помітив коня, і побіг його наздоганяти. На щастя – наздогнав. Від радості, що ми зможемо на коневі доїхати швидше, а то уже і їсти захотілось. Я підбігла до нього, кінь злякався і втік, у висновку всі наші сили пішли на того коня. Все ж ми його зловили. Кінь був доволі швидкий, грубий, сильний, тому довго нам їхати не прийшлось, увечері ми уже були у якомусь маленькому містечку, людей там не було, ну тому що ніч, подумали ми і пішли у маленький будиночок, коня прив’язали на всяк випадок. 
   У будиночку було пусто, але поруч стояла криниця, попивши води, полягали спати. Спали до обіду, розбудило нас двоє дітей, малих, два хлопчики, вони принесли нам поїсти, говорили не нашою мовою, тому ми їх взагалі не розуміли.     Через кілька хвилин вирішили ми прогулятись по містечку. Воно було доволі спокійним, затишним, атмосфера була там просто неймовірна. Людей було мало, хоч ми їх і не розуміли, але вони завжди нам посміхалися. Через декілька днів, ми знайшли озерце, іноді ходили туди відпочити, там було дуже спокійно, нам це допомагало відволіктись від усіх тих подій.  
   І ось ми знову біля озерця. На небі уже виднілись зорі, був саме той момент... Але ми обоє мовчали, сиділи на березі озера, дивились на небо. Правду кажучи ми мало спілкувались, він часто дивився на мене, а я сиділа мовчки.  
Як раптом, я чую його тихий, приємний голос: - давай залишимось тут жити. Відчуваю тут безпеку. 
- Я і ти? – навіщо я це запитала, сама не знаю, мабуть просто розхвилювалась, раніше я могла тільки мріяти про таке. А тут він говорить, прямо як у книгах.  
- Так, чому дивуєшся? – а як тут не дивуватись, це ти максимально спокійний, мабуть той чай тебе і дійсно заспокоїв.  
- Яя... – я не знала, що відповісти, а він поглянув на мене, і пристрасно дивився прямо в очі. Чесно кажучи, я вперше у своєму житті не упустила голову, не зніяковіла, від такого. Його погляд був таким добрим, приємним, колір очей так заспокоював, важко було не дивитись. Потім одною рукою він взяв мене за плече, а іншу підніс до мого обличчя, легко погладивши щоку тильною стороною пальців, заклав волосся за вухо. У той момент, моє серце виривалось з грудей, дихати ставало дедалі важче. Марк робив все ніжно, не спішив, ніби і сам переживав. Але все ж, згодом його руки опинилися на моїй шиї, і ось цей момент: його губи ніжно торкаються моїх.. через кілька секунд, я обіймаю його широкі плечі. Цей поцілунок був чарівним, не хотілось зупинятись, адже ми чекали цього, ніби цілу вічність. Хоч і небо було чистим, ні жодної хмаринки, все ж дощ пішов сильний, але він не зупинявся. 
(Кінець) 
   Так головні герої і залишись у тому маленькому містечку, а ж поки Марк не почув дивні слова. Вони разом з Камілою сиділи біля багаття, розмовляли та планували своє життя, як раптом ззаду почувся доволі знайомий голос: «Синку! - о це так, да - подумав хлопець – навіть голос мами уже чується, ехх… шкода я не знаю, як додому добратись, та ще й зв’язку не має», але голос не пропав, через декілька хвилин, уже голосніше: «Марк! Ти прокинувся? Іди снідай, а то запізнишся» І тут хлопець прокидається…  
- Що!!! Ніііі!!! – хлопець крикнув з відчаю, тому що зрозумів, що те все був просто сон. 
- Синку, що трапилося? – перелякана мама забігла у кімнату до дорослого сина – Марк мій хороший, тобі щось погане наснилось? – а після підійшла і приголубила його у своїх обіймах. 
- Все годі мам… просто сон був дуже реальним. Не переживай. 
- Гаразд, але іди швиденько поснідай. Екскурсія ж має бути. 
- Точно… 
   Марк зібрався одягнув свою улюблену футболку, спортивні штани, чорні кросівки з жовтим логотипом і ще зверху накинув свою  осінню темно-коричневу куртку. На відмінну від сну, він не спішив, всю дорогу він роздумував про свій дивний сон. Все було дуже реалістичним, та і цей ранок був такий же, як у сні, і автобус такий, і водій, і навіть одяг Каміли. 
   У Марка в голові була бесіда з самим собою: «а якщо це все повториться? А якщо мій сон, був як підказка для мене? Якщо це і правда так, то чому так довго чекати, і дійсно, чому я чекаю? От я бовдур» роздумуючи хлопець взяв себе за голову.    Тим часом підійшла Лариса, але на цей раз першим запитав він: 
- Навіщо ти насправді сюди їдеш? 
- Що за питання таке? – закотивши очі відповіла дівчина. 
- (та ти що, я просто твоє повторив) - подумки відповів хлопець. 
- Чому мовчиш? 
- Тому що я не маю бажання говорити.  
- Ой, та ну тебе, от і сиди тут сам.  
   Але Марк мав свій чіткий план, він встав та попрямував до Каміли, вона тим часом стояла у коридорі автобуса, вхопив її з руку та прижав до себе і не гаючи часу поцілував її. Він був упевненим, що вона його не відторгне. Дівчина звісно ж здивувалась такою неочікуванкою та відторгнула його зі словами:  
- Ти що з глузду з’їхав? – переляканим поглядом вона поглянула йому прямо в очі. А потім, приклала руку до свого серця, ніби відчула щось.  
- А якщо і так? – іншого вибору не було, тому після своїх слів хлопець знову пригорнув дівчину до себе, і сказав їй на вушко тихим, спокійним голосом – мої дії покажуть тобі відповідь, яку ти чекаєш, – а після поцілував, на цей раз вона відповіла взаємністю.  
   Автобус зупинився, всі ніби завмерли, Лариса не повірила своїм очам. Її колишній проміняв її на цю малу «шмакадявку» та не може такого бути – думала вона. Адже знала, що то за дівчина, якщо коротко, то це повна його протилежність. Він їй точно не підходить, адже добру і злу не бути разом. Хлопець також це розумів, але чим більше думав про Камілу, тим більше він змінювався, сам того не помічаючи, поруч з нею він ставав слабким, ніби мала дитина.  
   «Нехай мої почуття до тебе роблять мене нікчемним, для цього світу, і слабким, але ти моя доля і я не можу протидіяти цьому» - подумки сказав Марк.