Нереальні події, які сталися зі мною.

   З кожною хвилиною краєвиди з вікна, які я бачив, і погода робились похмурішими: страшні дерева, суха вигорівша земля, знаки погнуті й ржаві. Тварин я не помічав, тільки де-не-де пролітали ворони, атмосфера була просто кайфова для мене, але не для всіх, якийсь малий почав плакати, а точніше верещати. Автобус зупинився, всі ми також вийшли подихати, того малого заспокоювали всі дорослі. Дехто відійшов здійснити свої фізичні потреби, та і я також.  
   Відійшовши трішки, прямо на горизонті я бачу колючий паркан, ніби якийсь кордон або межа території, звісно ж мені закортіло туди піти, з’явилось прямо нестерпне бажання бігти туди.     Чесно не думаючи про наслідки, я забіг за сумкою в автобус і давай тікати від усіх, туди за той колючий паркан. Хтось пробував наздогнати мене, але безуспішно. Я переліз через той паркан, а потім ще й топтав по довгому-довгому полю, вкритому сухою травою. Була рання осінь, і це зіграло тільки на краще, адже обстановка була просто неймовірна, мені таке тільки снитись могло. А ще за парканом не було зв’язку, я це помітив коли дивився на годинник. У той момент я особо і не думав, що той зв’язок мені знадобиться.  
   Я йшов прямо вдивляючись в кожен горбик, чомусь я був насторожений і чекав сюрпризів. А точніше я хотів, щоб вони були, хотів відчути той адреналін. І ось перша моя знахідка, якесь закинуте подвір’я, зайшов, відпочив на порозі, перекусив батончиком, запив водою. Ідеально подумав я. Пішов далі, бачу йдуть люди, упав до трави, але мене помітили. Підійшли мужички з автоматами, як на диво, я не злякався, хоча і був військовий час. Вони мене підняли і мовчки махнули, щоб ішов за ними, ну я і пішов не думаючи. Хоча мені це здавалося дивним, дорогою я думав: «чому вони не запитали хто я, і що я тут роблю». 
   Ми прийшли у місце схоже на табір людей, я роздивлявся все, там було п’ять дворів. Всі вони були у такому собі стані, за ними навряд чи хтось дивився. Але це і добре, тому що всі ті види були якраз по темі.  
   Мене відвели до їхнього керівника, мабуть, той дістав карту, вона ледве трималась купи, відчуваю її було дуже багато років. Він показ мені де ми знаходимось зараз, і показав куди потрібно піти. Погодьтесь дивно, він доручив мені завдання у перший же день. Ну звісно ж я погодився, а що тут такого подумав я. Дали мені значить рюкзачок, а у ньому ну прямо все що потрібно: пістолет, ніж і чуток патронів. Я вперше тримав у руках пістолет, сьогодні щось у мене все вперше, але це тільки і на краще. Чесно кажучи я ще не знав, що мене там чекає і куди саме мене відправили. Я ішов строго по карті, і тут я бачу перед собою «сцену» автобус з якого я втік, хлопці стоять біля нього та жваво говорять з гідом.      Звісно ж я вирішив підслухати, і водночас я здивувався і зрадів.  
Їхня розмова була така: 
- А що з Марком буде тепер? – питають ті хлопці. 
- Не чекайте його, більше додому він не вернеться. – різко відповів гід.  
  Всі так налякались трохи, шепчуться і тут підходить вона каже: 
- Хіба він не там само, де і ми будемо? Ми ж вже на порозі екскурсії? – у її голосі відчувалась тривога, мені хотілось підійти, але я не наважився. Ми з неї і не особо спілкувались, так іноді коли зустрічались, але я завжди чув від неї доброту. 
- Ні, ми їдемо в безпечні місця під охороною військових, а він пішов куди душа бажає, тому хай відповідає за свій необдуманий вчинок сам. 
   Все б добре, але коли гід ще додав: вважайте його мертвим, можете забути про нього – мене це розлютило, у якому це сенсі «забудьте про нього» навіть, якщо я вмер, навіщо забувати. Подумаєш там, я не відомий, не прославився, але я насамперед людина. На кінець, я знову глянув на неї, вона стояла засмучена, це мені і сподобалось, хоч хтось думає про мене. Хоча і всі були засмучені, але я вірю, що вона про мене думала у той момент. На відміну від Лариси, вона стояла як ні у чому не бувало.  
   Стою я за кущем, і помічаю, що вони всі починають панікувати, не розумію, що коїться, як раптом бачу їх... 
   У цей момент із польової трави повилазили велетенські (як свині) кроти і почали нападати на людей і автобус. Нажаль вижили не всі. Виникає питання, чому я їх не спас. Все просто, я сам злякався, виліз на дерево, та і мені було заборонено з кимось бачитись. Після побаченого, я взагалі забув, що у мене пістолет є...  
Я і далі спостерігав за ними, залишились у живих тільки Лариса, Каміла, гід, тьотя з фонду і той малий хлопець, який верещав. Автобусу каюк і вони пішком потопали по дорозі в сторону головної цілі - екскурсія. Це було дивно, адже від побаченого треба було бігти додому, а не продовжувати екскурсію, думав я.  
   Все стало тихо, я зліз з дерева і пішов по дорозі, навкруги був ліс, великі ялинки, сосни, і ще багато інших дерев. Повітря було настільки чистим, що я почав згадувати дитинство, себе маленького. Мене трішки насторожувала обстановка, але я все одно час від часу усміхався, і навпаки сумував. Зі сторони я був доволі дивний.  
   І на виході з того лісу, я натикаюсь на якийсь закинутий завод, підходжу до воріт, уже не забув і дістав пістолет, йду озираючись. Бачу що в одному вікні щось світиться і розумію що там хтось є. Я заходжу всередину а там стільки місця, ніби ангар в депо поїздів. Видовище було захопливим, аж дух перехоплювало. Шукаю сходи на 2 поверх, йду по ним і тут із темряви повилазили ще мужички з автоматами, але вже у чорній формі із червоними вставками. Їхня форма була дуже красивою, я аж застиг на місці, стояв і розглядав їх. А вони спочатку положили мене на землю, а потім відразу і повели в якусь кімнату, навіщо положили, я і сам не зрозумів. У кімнаті мене допитували хто я, звідки, що тут роблю і т.д.   Після цього вони зрозуміли, що я гадки не має про них і взагалі про це місце, тому мене відпустили, але я запропонував залишитись із ними (мені голос в голові підказав), ніби чуйка якась.  
   Вони відразу нагодували мене, розказали про себе, хто вони і чим займаються. Я вирішив тусуватись з ними, видали форму, рушницю мисливську і противогаз з дозиметром. Сказали, пригодиться і не раз, чесно кажучи я зрадів. А про свій дім, людей мені дорогих, якось і не задумувався у той момент.  
   На вулиці почало вечоріти, мене вони поставили чергувати на дверях. Це було моє перше завдання у них, стояв роздивлявся, міркував, все ж у середині душі мені було ніяково.  
   Коротко про тих мужичків - це угрупування людей, які живуть як військові, дисципліна, тренування, свій закон, і головна мета - знищення виродків усіляких (таких як велетенські кроти), які загрожують людям. Ну загалом, то круті вони, думав я. 
   Через декілька годин, приїхали машини, зупинив їх, та попросив зачекати хвилинку, а сам побіг до начальства, розповів все. У відповідь вони тільки посміялись, тут я взагалі став у ступор, але потім мені пояснили все: « це наші, а те що військові вони, не лякайся, ми дружимо з владою».  
   Я пішов назад, присів,  сиджу.... вітерець прохолодний, дерева грають свій оркестр, а поодинокі крики воронів тільки добавляли страху й атмосфери цьому моменту. 
   Наступного дня я повинен був пройти перевірку чи гідний я бути одним з них: поганяли по фізрі мене як треба, а також фізиці трошки й знаннях зброї, що в мене і вийшло. Але козир був попереду - потрібно було повернутись у той ліс і завалити кабана, який теж мутував як і кроти. Я погодився, іншого такого шасну у мене не було б.  
   Для хоробрості я випив чарочку горючого, дали дозвіл мені. І пішов назад у той ліс, пощастило мені тим, що я був не великим, мені було легше вилізти на дерево, та і бігав я швидко. Навкруги все було тихо, кабанів я не бачив, до заводу залишалось десь 100м, і тут кабан. Він був доволі великим як на кабана, більше був схожим на бика. Сьогодні сам з себе дивуюсь, у мене за 15 хвилин вийшло зловити його. Чесно кажучи думав буде складніше. А так, якщо коротко, то я виліз на дерево, стрельнув у нього снодійним і він через хвилин п’ять заснув, а я тим час зв’язав його, ще пару раз стрельнув, щоб на точняк. Нести його назад було складніше. 
   Потім я зрозумів, що потрібно було принести трішки м’яса і все, а не кабана. Хоча такий вчинок, їм краще сподобався. Почали ми трапезу й під час розмов біля вогнища я почув про те, що екскурсія (з якої я втік) накрилась. Я згадав що там були знайомі мені люди й поцікавився: 
- А де знайшли їхні тіла? 
- Аа ну так у самому центрі Зони. 
   Я побілів від страху й відчуття безвихідності. Я попросив їх добратись до тих країв, але вони відмовились і замість допомоги розповіли мені багато страшних історій про забуте мертве місто привидів - Прип’ять, і мертвішу смерті - Чорнобильську АЕС.  
   Але я не злякався і наполягав на своєму, і тоді один з них сказав: 
- Оті машини відправляються скоро й зможуть підкинути тебе, але не до міста, а на нашу основну базу - 10 км від АЕС. Підходить? 
- Звичайно! – я зрадів, я надіявся там побачити, хоча б когось. 
- Але з тобою ніхто не піде, а ми похоронимо тебе зарання, ще живим, типу спишемо, як самогубця – ну і ладно подумав я. 

   Після нашої розмови, я швиденько пішов до тих людей на машинах і поїхав з ними. Почався сильний дощ, стемніло і лише де-не-де було видно блискавки. Грому не було, лише тарахкотіння дощу по металу авто. 
Усі їхали мовчки, адже розуміли як близько вони біля станції, а чим далі тим страшніші речі можна зустріти. Тільки я не боявся, а навпаки роздумував і морально готувався до усього. 

   Ми доїхали майже під світанок, висадились і до мене підійшов один із капітанів і сказав: 
- Це ти той чудак?) Ну добре, ми дамо тобі хороше спорядження, але є одна умова, знайдеш для нас дещо, домовились? 
- Так, що вам потрібно? 
- Ось (він показав фото одного хлопця (це той що верещав)) й підпис на фото "живим або мертвим" 
- Я бачив його в автобусі на околицях Зони. 
- Так, але 4 вижили і дійшли аж до центру, не знаю як, але їм вдалось – сказав він задумуючись.  
   Я також задумався і запідозрив, що тут щось не чисто: як 4 людини без їжі за 1,5 дні пройшли понад 60 км? 
   Я вирушив ближче до обіду й на здивування дійшов до міста без пригод. А от там вже почалась ахінея: про таке і говорити гидко, не те щоб страшно, просто неприємно для очей. Люди були з жуками на обличчі..  
   Я забіг швиденько в якийсь супермаркет, ходжу придивляюсь місце для ночівлі, розкладаю мішок спальний, лампадку і закидаю чим є двері, щоб гості, які люблять їсти людей не прийшли до мене.  
   Зібрався я лягати, як чую, що на вулиці хтось ходить і говорить: «Ми повинні патрулювати, адже не всіх знайшли, потрібно доставити їх, наші ряди і так з кожним днем все зменшуються. 
   Я напрагся: вони шукають або заманюють людей аби поповнити свої ряди? Може це глюки в мене? 
   Я, як герой, взяв автомата (який мені подарили) вийшов, вирубив двох зомбованих, перевірив їх кармани і тільки тоді звернув увагу, що їхні лиця такі, ніби вони вже 200 років прожили: зморщені, сухі, страшненькі трохи і зуби чорні.  
   На ранок, мене оточили такі ж люди, у них був БТР, з машини вийшла Лариса і  почала свій монолог: 
-Я знала що ти щось задумав, не знала тільки коли ти це зробиш. Так що, за чим ти прийшов? За нами, рятувати?? Бовдур, вас сюди везли тільки з одною ціллю - піддати дії психотропних речовин, зомбувати за допомогою системи фейкових спогадів і зробити солдат, які не знають страху, болі, співчуття. А тільки ненависть до всіх і покірне служіння одному – Всесоздателю ( типу був мужичок, який це все придумав, а вона типу секретарша його, грубо кажучи) 
- Де решта?- спитав я. 
- Вони вже під моїм контролем – її посмішка була дуже зухвалою. 
   І тут серед натовпу виходить вона, моя Каміла і тьотя, а потім ще і той верещун вийшов. Нажаль вони всі уже були зомбовані, але не такі страшні яких я бачив. Мабуть їх не давно зомбували.     Каміла разом з тим малим почали на мене нападати, я захищаюсь, стараюсь не завдавати їй болю, на відміну від того малого. Я хотів врятувати дівчину, тому зачинив її у зламаному холодильнику. А сам взяв себе в руки, усі сили застосував, щоб вижити. Малого я застрелив, мені потрібно було виконати місію.  
   Але нажаль та тьотя з фонду бере залізну трубу і починає вибивати з мене все що можна. Я навіть і не думав, що вона так може, це було неочікувано і зненацька. У висновку вийшло так, що мене набили, потім прострелили руку і шию. В кінці кінців мене теж зомбували, відправили патрулювати місто-привид разом із Камілою і двома мудаками. Я не переставав дивився на її лице пусте, без емоцій і ніби воно допомагало мені вибиратись з під тих препаратів. Я ніби знав її або щось відчував. Моє серце починало битися швидше від її погляду, ніби давало мені знак. 
Після патрулювання ми повернулись в головну будівлю, на базу й я пішов до Лариси,  зайшов, спитав чому вода з неба, вона стала знущатись, сміятись і так далі. Вона сиділа в кімнаті де збоку якраз накачували людей препаратами і зомбували, шприци, монітори, ампули, рукавички- все є. 
   Я повернувся назад, побачив Камілу і вона ніби мовчки сказала - давай. 
   Я взяв шприц, вдарив Ларису в шию і почав бити об стіл, вона відключилась і вийшло так, що я вийшов із під контролю. Я був дуже розлючений, ніхто не міг мною більше керувати, я посадив її в крісло й  включив програму зомбування. А що було далі краще не знати. Після всіх своїх справ, я взяв руку Каміли  і повів її  через місто, поля, ліси, села. Ми дійшли до місця, де вже догорів наш автобус. Серед згорівших речей знаходжу блокнот Каміли і починаю говорити хто вона, про її рідних, про те куди ми їхали.