Світ не для кожного частина третя

У "Мурашнику" було порожньо. Ну, майже. Лише дід Перон сидів на своєму звичному місці. Інших відвідувачів не було. Навіть Ернест кудись зник. Я шукав на задньому подвір'ї, по всіх коморах, заглянув у туалет — мого колеги не було ніде. А між іншим "Мурашник" вже більше години має бути відкритим.

— Чого бігаєш туди-сюди? — питав дід Перон. — Краще налий мені бобового пива.

— Діду, ви, часом, не знаєте, куди подівся Ернест? — поцікавився я.

— Не "куди", а "де". Це по-перше. По-друге — знаю ясна річ. По-твоєму, як я опинився всередині зачиненного бару?

Про це я якось навіть не подумав.

— Ернест зранку вирушив до технарів. Сказав, що протез його остаточно з'їхав з глузду і треба міняти плату всередині. Я його зустрів якраз на виході. От він мене і впустив. А, ще просив передати тобі, аби ти бар відчинив, як прокинешься.

— Чому ви одразу не сказали? — запитав я та поставив старому на стіл кухоль пива. — Ви півгодини спостерігали як я бігаю та шукаю Ернеста.

— Так я той...забув. Для людини мого віку це нормально.

Пригадуючи, як одного разу дід Перон замовив у нас рис в обід і забув його з'їсти, я вирішив не чіплятися до старого. Тим паче справ у мене було багато. Я змінив табличку на "Відчинено" і за півгодини в "Мурашнику" вже були перші відвідувачі. Хоч їх було небагато, та самому обслуговувати усіх було важкувато. Ернест досі не повертався. Я не був цьому здивований, адже заміна плати могла тривати до восьми годин. А це означало, що мені доведеться стирчати за баром щонайменше до п'ятої вечора. А прийом анкет на ігри закінчувався о шостій. Як я маю встигнути за годину дістатися відділення скарг, враховуючи патрулі "Саламандр"? Можливо управління міста з ними щось зробить, або вже зробило? Про це дізнаюся у Ернеста, коли повернеться.

Йшла година за годиною. Я працював на барі та весь час поглядав на вхідні двері з надією, що він повернеться. Менше всього на світі я хотів втратити можливість потрапити на ігри. Настала п'ята вечора. П'ять нуль п'ять. Ось вже десять хвилин на шосту, а господаря бару немає. Більше часу я гаяти не міг. Побіг до себе у комору, аби забрати анкету і помітив, що вона зникла. Я швидко оглянув місця, куди міг її покласти, але анкети ніде не було. На швидку руку написав нову, у якій вказав тільки ім'я та вік. Повернувся до бару і оголосив, що "Мурашник" зачиняється з технічних причин. Десять хвилин я витратив на те, аби повернути гроші тим, чиї замовлення не встиг виконати. Вимкнув техніку. Всередині залишався лише дід Перон.

— Діду, ви не чули, ми зачиняємося! — наголосив я, підійшовши до нього впритул.

— З якого це дива?

— Через технічні обставини.

— Що це за обставини такі?

Ніхто з клієнтів цим не цікавився і потрібно було щось вигадати.

— Плита не працює.

— Так ти щойно її вимкнув, хіба ні?

Я підмітив, що, як для старого, він надто спостережливий.

— Довелося вимкнути. Витік газу десь всередині, вам треба покинути заклад.

— Викид чого? — засміявся дід Перон. — Та від мого народження у Хащі газу не було.

— Просто йдіть геть! — не витримав я.

До кінця прийому заявок залишалося півгодини.

— Хочеш встигнути подати анкету? — я кивнув. — Не раджу.

— Це ще чому?

— Все одно не потрапиш на ігри.

— Звідки така впевненість?

— З досвіду. — протягнув дід. — Я на власні очі бачив, як виникли ті ігри, як уперше вони проходили. Перші ігри транслювалися навіть на етапі відбору. Не знаю, чому потім це змінили, та й неважливо. Важливо те, що на ігри йшли і йтимуть лише діти тих, хто має владу. З нашого загону, наприклад, стовідсотково вирушить туди донька Конєва. Кілька "Саламандр". А також в управлінців є діти. Невже ти гадаєш, що, скажімо той самий Конєв, вирішить замість доньки відправити на ігри тебе? Хлопця, про існування якого він навіть не знає? Ти начебто розумний, але такий наївний! Ну не буде верхівка міста невідомо кому віддавати шанс потрапити до Ньюворлду.

Гаяти час на вислуховування песимістичних балачок я вже не міг. Вирішив — нічого з баром не станеться, допоки тут буде сидіти дід Перон. Розвернувся та чкурнув до дверей. Вони відчинилися раніше, ніж я встиг торкнутися ручки — на порозі стояв Ернест.

— Ти куди? — запитав він мене. — Де усі відвідувачі?

— Малий їх вигнав через "технічні неполадки". — викрикнув старий.

— Вигнав? — здивувався Ернест. — Чекай, ти що, хотів залишити бар без нагляду?

Ніколи не чув злоби у його голосі. Навіть коли до нас прийшли люди, що вимагали передати "Мурашник" управлінню. Вони кричали і навіть намагалися погрожувати, але й тоді Ернест не проявляв роздратування і був спокійний. Але цього разу він виглядав дійсно розлюченим.

— Так. — зізнався я. — А що мені було робити, якщо все заважає мені потрапити до відділення скарг? Як я маю подати заяву? Ернесте, проспусти мене. Я ще встигну добігти туди, маю двадцять п'ять хвилин.

— Не встигнеш. — заявив бармен. — "Саламандри" посилили спостереження за підступами до відділу. Я сорок хвилин простояв у черзі, бо вони оглядали кожного, хто йшов у тому напрямку.

— Але чому управління нічого не робить? Чому Конєв не відправить своїх силовиків аби розігнати пости "Саламандр"?

— Хіба це не очевидно? — Ернест поглянув на мене так, ніби я запитав у нього щось абсолютно банальне, наприклад, як їсти ложкою. — Вони співпрацюють. Їм не вигідно, аби на ігри потрапив будь хто. Їм потрібен той, хто після перемоги зможе їх забрати нагору. Або ж той, хто може їм запропонувати щось тут, унизу. Усі інші для них користі не несуть.

— Але ж це несправедливо!

— Дмитро, у якому світі ти шукаєш справедливості?

Ернест змінив табличку на "відчинено". Я глянув на годинник. До кінця прийому заявок залишалося п'ятнадцять хвилин. Тепер, при всьому бажанні, я не встигну подати анкету. Повернувшись у свою комору, я сів на диван, кинув око на колісну ліру. Вона стояла в кутку і ніби дивилася на мене у відповідь. Цікаво, чи розуміла вона, наскільки мені погано? Чи розуміла вона, що цього вечора мої мрії розбилися вщент? Наш загін уперше за свою історію став учасником і наступного разу подібне навряд чи повториться на моєму віці. Тож шанс — единий шанс у житті — мною було втрачено. Точніше — його відібрали. Відібрали кляті "Саламандри", управління і Ернест. Розчарування враз змінилося образою та злістю. Я хотів помститися кожному. Моє тіло настільки напружилося, що почало давати у скронях. Розболілася потилиця. Я знав, що сьогодні Ернест мене вже не потребує. Він завжди давав мені спокій, коли виникала якась важка для мене ситуація. Перш ніж заснути, я твердо вирішив покинути "Мурашник". Я не міг більше знаходитися у місці, де розбилися усі мої надії.