Світ не для кожного частина друга

Після оголошення номеру останнього закону, у "Мурашнику" за лічені хвилини стало майже порожньо. Усі розбіглися по домівках, кожен із своєю ціллю: хто був віку, придатного для участі, побіг готуватися; хто був старше, або молодше, рушили хутчіш до придатних рідних та друзів, аби умовити їх брати участь у відборі. Відбір... Ніколи не думав, що він відбудеться в Хащі. Але це реальність — від завтра управління загону відбиратиме тих, хто прийматиме учать у "Іграх Прощання". Як проходитиме відбір не знає ніхто, адже його не транслюють телевізором. Трансляція ігор починається з моменту прибуття учасників у Ньюворлд. Що відбувається до цього моменту — таємниця. Як відбирають гравців, яким критеріям вони мають відповідати — це знають лише в управлінні. Можливо у них є папірець з вимогами до кандидатів, а можливо ці вимоги їм надиктовують прямо згори відразу після того, як той чи інший загін стає учасником. Я не знаю. Але я знаю інше — як би там не було, а моє ім'я має бути серед переліку учасників.

Я протер свою колісну ліру після падіння і збирався вирушити до моєї кімнати, аби почати готуватися до ігор. Не знаю чому, та я був впевнений, що потраплю туди. А це означало, що за тиждень я маю перечитати усі книжки, які хоч якось пов'язані зі Старим Світом.

— Ідеш до себе? — звернувся до мене Ернест. — Допоможи спершу прибрати тут.

Господар бару взявся за віник та почав змішати з підлоги сміття та бруд, що залишили глядачі. Моєю ж задачею був збір склянок від напоїв та протирання столів. Звичайна рутина, якою ми займаємося кожного вечора. Але сьогодні мені, як ніколи, не хотілося цим займатися. Взагалі-то я не хотів витрачати ані секунди на справу, не пов'язану з підготовкою до ігор.

— Дмитро, щось сталося? — запитав Ернест.

— З чого ти вирішив?

Не дивлячись на те, що Ернест за віком підходив мені, якщо не в дідуся, то в батька точно, ми з ним з самого початку спілкування були на "ти".

— Ти якийсь надто метушний. І неуважний! Глянь, на тому столі серветки залишилися.

— То він просто подумки вже переміг на іграх.

Ці слова належали діду Перону. Він сидів на своєму звичному місці — столику у кутку — і допивав залишки, замовленного ним ще в обід, бобового пива. Дід Перон був одним із небагатьох по-справжньому старих жителів Хащі. Зазвичай, з різних причин, люди тут не доживають і до п'ятидесяти. Перон нещодавно розміняв сьомий десяток. Хвороб у нього більше, ніж струн на моїй лірі, а тому працювати ніде він не може. Ось і сидить цілими днями у нашому барі, замовляючи за день два — три кухля пива та якусь легку страву.

Я мимоволі усміхнувся. Хоч переможцем я себе ще не уявляв, та був близько до того.

— Правда? — запитав мене Ернест. — Хочеш взяти участь в іграх?

— Ну так. А хто ж не хоче? Це ж квиток у щасливе майбутнє.

— А тут ти, хочеш сказати, дуже нещасний? Маєш дах над головою, заробляєш на життя улюбленою справою. До того ж ти в безпеці. Чого тобі бракує, Дмитро?

Я замислився.

— Та начебто нічого. Але ж там, у Ньюворлді... там усі завжди радісні та щасливі, можуть не працювати і мають все, чого душа забажає!

— Сумніваюся, що у людей, які цілими днями нічого не роблять, душа взагалі здатна чогось бажати.

— Ти чого, Енресте?

Обличчя мого колеги стало напрочуд сумним. Ніколи його таким не бачив. Зазвичай він веселий, інколи — суворий та трішки грубий. Але за три роки жодного разу не бачив його засмученим.

— Ти не хочеш, аби я брав участь? — запитав я, складаючи на тацю останні келихи. Не рахуючи того, з якого пив дід Перон.

— Честно кажучи, — промовив Ернест, — мені байдуже.

Він зібрав сміття до пакету та через службовий вихід пішов до контейнерів.

— Не звертай уваги. — промовив дід Перон. — То він просто заздрить тобі.

— Тобто?

— Ааа, ти ж не знаєш, тебе тоді ще не було. Ернест має стільки ж років, скільки проходять ігри. Його родина була бідною, втім як і більшість у загоні. Та для Ернеста та бідність була набагато гострішою проблему, ніж для інших.

— Чому б це?

— Матір його хворіла. Не знаю подробиць, але під час пологів, щось у Анетти пішло не так і з'явилися дуже тяжкі ускладнення. Хоч вона і знала про них, ще до пологів — лікар попереджав. А все одно вирішила народжувати. Народила Ернеста, а у неї самої ноги відмовили. Чоловік її звалив майже відразу, покинув їх. Перший час Анетті хоч якось батьки допомогали, а потім, коли вони загинули, лишилася вона сама з п'ятирічним Ернестом. Не знаю як, але потрапила вона в одну банду. Певно сподобалася лідеру. Ходити хоч і не могла, та все ж гарна була — цього не відняти. Поселили їх у лігві банди. На візку пиво возила хлопцям, їжу ну і... Коротше кажучи, знайшла там притулок.

— То Ернест мав би себе непогано почувати, хіба ні? — запитав я. — Прихисток над головою мав, їжу, захист. Що йому не подобалося?

— А не подобалося йому те, як до Анетти члени банди відносилися. Ось і пообіцяв він їй, що як дістане придатного віку, то прийме учать в іграх, переможе, і забере її з собою у Ньюворлд. Кожного року, у день оголошення, він чи не першим займав місце біля телевізору. Кожного року чекав, коли назвуть номер нашого загону. Але так і не дочекався.

— Мені він ніколи цього не розповідав.

— І не розповість. Це для нього надто важко. Ну добре. — промовив дід Перон, нарешті покінчивши зі своїм пивом. — Піду я до своєї хижі. До зустрічі, Дмитро.

Я прибрав останній посуд, склав його до посудомийки. Увімкнув та затримав на ній погляд. Ернест її власноруч рік тому знайшов на звалищі та відремонтував. Я тоді дуже зрадів, адже зникла потреба кожного вечора перемивати гори посуду. Ернест моєї радості не розділив. Тоді я думав це через те, що йому роботу ніяк не було полегшено, адже миттям займався я. А зараз подумав... Можливо йому було сумно, що він не міг зібрати посудомийку, аби полегшити життя мамі?

Він стояв на задньому подвір'ї, біля контейнера. Палив. Цигарку тримав металевою рукою.