РОЗДІЛ 8 Мова може бути цікавою

Одного прекрасного дня  Єва Володимирівна сказала:

— Сьогодні повторюватимемо відмінки. Щоб легше запам'ятати відмінки, є чудова мнемонічна фраза, - вона написала на дошці: - Народив Роман Дарію, Знайшов Олену Мов Квітку. За першими літерами запам'ятовуємо: Називний, Родовий, Давальний, Знахідний, Орудний, Місцевий, Кличний.

— Роман народив? — спитав підозріло Семен.

— Про знайшов я навіть не питаю, - вставив і я свої  чергові «п'ять».

— Це просто речення, - присаджувала нашу іронічність  вчителька. – можна іншу фразу Не Рубай Дерево, За Озером Мокне Карась.

— О!  Карась! — зрадів я. — Але чому він мокне? Він же риба, він і так у воді!

— У тому-то й прикол, Тамерлане! Мнемоніка має бути абсурдною, щоб твій мозок сказав: «Що за неподобство? Треба це негайно запам'ятати!» Усі помітили, що дурне й абсурдне запам’ятовується швидше.

Дмитро підняв руку.

— Єво Володимирівно.

— Так?

— А можна своє придумати? Я принцип зрозумів. Шо попало аби перші букви слів відповідали назвам відмінків.

Вона навіть зраділа. 

— Звичайно! Це навіть корисно.

Дмитро вийшов до дошки й написав свій «дієтичний» варіант:

Неси Раків Даром, З’їм Одразу Мало Клопоту.

Скоро почалися змагання, чия фраза буде безглуздішою.

Вова -романтична душа склав «Небо Розсипало Діаманти, Зорі Освітили Місячну Корчму».

І щоб я промовчав, коли такий перфоманс замутили?  Писати не став, але озвучив:

— Носоріг Раптом Догнав Зайця, Орангутанг Матюкнувся.

У класі запала тиша.

Потім Василь захрюкав від сміху. За ним Семен. За Семеном усі. Навіть мені сподобалося.

— О, Тамерлане! — Єва Володимирівна аж крейду впустила від несподіванки. — Ну, в тебе і фантазія!  Але мушу тебе розчарувати: у твоєму варіанті орангутанг «матюкнувся» на букву М, а відмінків у нас сім, і останній — Кличний. Твій орангутанг явно не договорив!

Вона підійшла до дошки й швиденько  написала  мій шедевр, щоб він ідеально вписувався в граматику:

🦏 Носоріг Раптом Догнав Зайця, Орангутанг Мовив Категорично

— У Тамерлана було краще! – а народ вимагав видовищ.

— Автор підручника не схвалив би, - вчителька гарно вміє переводити стрілки. -  Хто ще має варіанти?

Петрик підняв руку.

— Никон Ремонтував Дах, Звалився,  Мучиться, Кричить.

Через п'ять хвилин дошка була списана такими реченнями, що якби їх побачив автор підручника, то сам би забув усі відмінки. А ми запам’ятали.  Особливо Не Радь Дівчині Заміж, Одружена Мучитиме Кожного! Та  Низький Рівень Доходу Змусив Орати Міські Клумби.

Єва Володимирівна глибоко вдихнула, коли нарешті пролунав дзвоник і всі  ломонулися до їдальні, бо крім видовищ люди завжди прагнули  їжі.

Їжа… От ви що любите найбільше їсти? А я гриби… Ростуть швидко, готувати просто, а смакота. Саме дощі рясні пройшли і грибів у лісі повно поперло. Але ж тут головне що? Хто швидше знайде – того і трофей. Я місця грибні  знаю. Але й бабці наші місцеві теж знають. У мене уроки, а у них пенсія, що хочуть, те й роблять. Тому коли я тітку Галину з кошиком вщерть білими грибами заповненого побачив по дорозі до школи, зрозумів  - доки вчитимусь до обіду (як на  зло, того дня в розкладі саме сім уроків), грибів у лісі не лишиться. 

Тому добіг до школи, кинув портфеля, зганяв до  прибиральниці тітки Ганни, орендував у неї здоровенне відро  і стрімко до лісу. Думав, до уроків встигну. Але гриби ж вони як насіння. Азартне заняття. А мені на таку галявину пощастило натрапити, що збирай і збирай, доки очі бачать, а організм апетит нагулює. Щасливі часу не помічають.

Запізнився я, якщо точно, на пів уроку. Ну, може, на тридцять хвилин. Уроку української мови. А перед цим була алгебра і фізика. Але ж гриби годинника не мають. Ростуть собі й не знають, що у нас уроки.

Пані Єва дивиться то на мене, то на відро. І я одразу зрозумів: сварити хоче, але гриби їй дуже подобаються. Бо там такі красені лежали — білі, підосичники, бабки. Не якісь там магазинні шампіньйони, які на смак як гумовий капець.

— Ти запізнився рівно на тридцять хвилин уроку! — каже.

— Та я думав, наберу трохи на перерві... А там їх стільки! Самі під ноги лізуть. От і захопився.

Брехати я не люблю. Тато каже, що брехня має короткі ноги. А в нашому селі ще й довго не живе — хтось обов'язково впіймає.

Вчителька  тільки головою похитала.

— Сідай. Будеш захоплено писати вправу, - от же ж, знає, як покарати. Я теж не вчора народився, дурника  склеїв, клас вже приготувався виставу споглядати.

— Яку вправу? А що, у нас сьогодні мова?

Клас зареготав.

— Переписуй із дошки.

— Куди? Я ж зошита не взяв.

Вона мовчки відкрила шухляду, витягла новенький зошит і простягнула мені.

— Дарую. Не дякуй!

Я аж розчулився.

— Чому ж, дякую, аж підскакую! А ручку тоді теж дайте, - і не чекаючи якихось рухів з боку вчительки, поліз до  стаканчика з ручками та олівчиками, який на вчительському столі стояв, шукати підхожу.

Клас уже не сміявся. Клас іржав. Навіть Семен мало зі стільця не звалився. Пані Єва примружилася.

— Блін... Як відро для грибів, то не забув принести!

Я навіть образився.

— Та хіба ж я своє відро тягнув? У тітки Ганни, прибиральниці, позичив. Зараз гриби додому занесу, поверну. Я ж культурна людина.

Учителька подивилася на мене так, ніби не могла вирішити: сварити чи сміятися.

Потім спитала:

— А смажити ти сам будеш? Ти хоч їстівні гриби назбирав?

Оце вже було трохи образливо.

Я навіть відповідати не став. Стояв, усміхався. Бо коли твій тато лісник, пояснювати, де білий гриб, а де поганка, — це все одно що рибі лекцію про плавання читати.

На щастя, Дмитро мене врятував.

— У нього батя лісник.

Усе. Після цих трьох слів мене ніби офіційно визнали грибним експертом районного масштабу. Допит закінчився.