Розділ 1. Чому Тамерлан?

Колись, тринадцять років тому, коли я тільки-но з'явився на світ і ще навіть не підозрював, що доведеться вчити дроби, дієприкметники й закон Архімеда, тато назвав мене Тамерланом. На прохання мами… Вона народила мене і померла, але назвати встигла. Вони з татом ще до мого народження обговорювали, як треба  назвати дитину, щоб доля у неї була  гарна….

І назвали. Так-так. Не Богданом. Не Іваном. Не Тарасом. Та-мер-ла-ном. Якби то ми жили  в Монголії –  нормально, але в  українському селі Великі Пузирки, де я з татом живу… Скажу так – незвично. Зараз то вже звикли, а от  спершу  деякі односельці крутили  вказівним пальцем біля скроні. Позаочі, звичайно але в селі всі все знають і розкажуть хто що про тебе говорив чи то показував. Менталітет це зветься…

Я довго мовчав, шукаючи пояснення цьому феномену ім’янаречення самостійно. А потім одного разу не витримав і запитав:

— Тату, а чому саме Тамерлан?

— А що? Відома людина. Тамерлан. Звучить.

— Ну як що? От чому не Богдан? Богдан Хмельницький був теж відома людина. Або Іван, як Франко, дуже відомий, тільки встигають вимагати вірші його вчити в школі, вчителька показувала п’ятдесят томів написав. Або Тарас, як Шевченко. То вже більш відомої людини в Україні геть і знайти. Красиві українські імена. Відомих людей.

— А Тамерлан тобі чим не подобається? – сказав мені тато, якого назвали Єгором. – Тамерлан Єгорович. Звучить.

— Тим, що це монгольський полководець, який усе життя воював!

— Не все життя, - ну от ти йому добрий день, а він тобі драстє.

— Майже все.

— Ну й що?- непробиваємий.

— Монголи вважаються ворогами українців, бо нападали, грабували, вбивали. Це як узяти і  когось Гітлером назвати….

— У Марічки Овдієнко кіт Адольф і не скаржиться, - тато відклав документи, які вивчав, бо зрозумів, що розмова набирає серйозних обертів. – Що тебе конкретно в імені тривожить?

— А те, що Тамерлан тридцять років безперервно воював і лише один раз програв.

— А ти звідки знаєш?

— Історію читав. У нас в школі є такий предмет – історія. Прикинь. Цього року крім історії України ще всесвітню вчимо. Капець що у світі робилося. Краще б не знав.

— От історію ти читаєш, а математику ігноруєш як предмет?

— Математика не така цікава. Там додавання, віднімання, множення, ділення і дроби, а нехай вони зникнуть.

— Зате там контрольна завтра є. І вона не зникне. Мене вчителька перестріла в лісі, як гриби збирала і сказала, що як ті тести не напишеш, отримаєш одиницю за домашнє і це істотно вплине на твою тематичну оцінку.

Я зрозумів, що розмова небезпечно наближається до домашнього завдання, тому швидко повернув її в потрібне річище.

— То чому все-таки Тамерлан? Бо і монгольських імен  багацько. Чингізхан, наприклад. Батий, Хубілай… - останнє не приведи господи, це я даремно його згадав.

Тато трохи помовчав.

— Так захотіла мама. У неї там десь  по якійсь гілці були монголи. І пра пра прадід якраз Тамерлан.

Про маму я завжди слухав уважно.

— Вона пояснила чому саме іменем того пра пра прадіда назвала, а не іншого?

— Пояснила. Казала, що від імені залежить доля. У кожного імені є значення. Сама була хвороблива, але тобі хотіла міцного здоров’я. Тамерлан означає «залізний».

— А я в підручнику читав, що означає «Кульгавий Тимур».

— Та що вони тільки в тих підручниках не напишуть!

— То я хто? Залізний чи кульгавий?

— Поки що ледачий.

— Це не варіант відповіді.

— Дуже навіть варіант.

— А якби мене назвали Богданом?

— Ти б так само не хотів робити уроки.

— А Тарасом?

— Те саме.

— А Іваном?

— Узагалі без змін. Навіть якби Альбером, а прізвище в тебе було Ейнштейн… Сидів би і забивав мені баки, аби лиш домашку не робити.

Я задумався. Логіка в тата була залізна. Майже як моє ім'я.

— І взагалі, — продовжив тато, — Іванів багато, Тарасів купа, Богданів хоч греблю гати. А Тамерлан у нашому селі один.

— Це тому, що всі нормальні люди побоялися так називати дітей.

— Не верзи дурниць. Аскольд, Йордан, Маркус – то не побоялися?

— Маркус сам у шоці. То його мамка серіалів обдивилася, - там я точно знав, звідки вітер віяв. — А раптом я виросту й почну завойовувати сусідні села? Мені ж подобається битися, - проти татових аргументів важко перти.

— Те, що ти здачі дав тому лобу Денису з дев’ятого класу я не вважаю проблемою. Заробив, то й отримав.

— Але ж тебе до школи покликали. І сварили.

— Не переймайся. Жоден нормальний хлопець не виріс без бійок. Нахаб варто ставити на місце. Хоча б іноді. То що там з  математикою? До контрольної готовий?

— От вже ж причепився з тією математикою. Вона складна. Я не математик. Гуманітарій.

— Гуманітарій – це коли пише і читає, - і багатозначно глянув, чекаючи моєї реакції. – Що читав?

Я важко зітхнув. Аргументи скінчилися.

— Бачиш, — сказав тато. — Ти мені спеціально зуби заговорюєш, щоб уроки не робити.

От халепа. Викрили.

Причому так швидко, ніби тато був не лісником, а секретним агентом. Може він і агент, бо постійно в кабінеті закривається і за комп’ютером годинами просиджує. Інтернет потужний в дім провів. А то складно, бо наш дім в лісі. Я колись хотів зазирнути в його комп, коли тато мився, а двері кабінету відчиненими лишив, так у нього там паролі. І комп дико запищав, викрив мене з головою.

— Нічого подібного!  Я роблю уроки.

— Тоді покажи математику. Отого великого теста, що мав зробити ще вчора.

— Зараз?

— Ні, через десять років.

— Через десять років мені буде двадцять три.  І тоді вже пізно буде.

— Значить, зараз.

Я ще хвилину героїчно опирався. Навіть спробував перевести розмову на міжнародну політику, кліматичні зміни в світі, пов’язані з глобальним потеплінням і купою пластику в океані та ціни на морозиво. Але тато був непохитний. Довелося відкривати зошит. А там пусто. Не те, що тестів, числа та «домашня робота» не написано.