Розділ 16

Сухі, сині, холодні, мов лід, пальці стиснули моє зап’ястя з неймовірною силою. На мить мені здалось, що навіть хруснули кістки. Не стільки від болю, скільки від несподіванки я скрикнула, привернувши увагу всіх присутніх. Та сама не відводила погляду від мутних неживих очей трупа.

– Геть звідси всі, – голосно наказав куратор. І одразу ж почулося тупотіння, бурмотіння, шепіт.

Та я все стояла на місці, не рухаючись та взагалі не розуміючи що робити. Що взагалі потрібно робити, коли тебе схопила нежить? Припустімо, певний досвід в мене був. Мала прекрасну можливість бійки зі скелетом та упирем. Але ж не з чиновником, котрому ще й гроші винна. Чомусь саме усвідомлення того, ким був цей чоловік, не дозволяло мені застосувати щось містке та руйнівне, а разом з тим позбутись болючої хватки. 

– Пані Аола передала мені записника, – прошепотіла я ледь чутно, кинувши стрімкий погляд на магістра Хопса, що швидким кроком наближався до мене.

Чомусь мені здавалось, що якщо спробувати просто поговорити з цим чоловіком, то він впізнає мене, зрозуміє.

– Читай закляття упокоєння, – напружено радила бабуня. – Поки він тобі зап’ястя не зламав.

Та я зволікала. Ледь дихала, все ще сподіваючись на диво.

І певно якісь боги мене таки почули.

Зомбі повернув до мене сине, спотворене передсмертним катуванням обличчя, поглянув так, ніби впізнав. І поривчасто подавшись вперед, чи то промовив, чи то видихнув, обдаючи обличчя трупним смородом:

– Мар-р-ргр-р-ретта Лаос. З-с-снайди Мар-р-ргр-р-ретту…

Мене лише дивом не знудило вечерю на біле простирадло. Від смороду. І трошечки від страху, адже на якусь мить мені здалось, що піднятий мрець мені просто в обличчя кривими зубами вчепиться. Але ім’я я впізнала. Саме це ім’я було в записнику батька. Під безліччю цифр та букв, що мали б означати якийсь шифр. Отже, ця жінка важлива. Вона мій ключ до розгадки вбивства батька. Та, цілком ймовірно, куди більшої кількості злочинів.

– Як знайти? – все ще поглядаючи на куратора, що майже був поряд, запитала все ж я.

– Олла Раіте. З-с-с-снайди-и-и-и! – з підвиванням звелів мені труп.

Ще одне ім’я. Ще сильніше стиснута рука. Так що я прошипіла крізь зуби довгу родослівну допитуваного. Та ноги все одно підкосились.

Треба було це все закінчувати. Не важко було зрозуміти, що більшого я просто не доб’юсь вже від нього. Зрештою, з його зникнення вже минуло понад три тижні. І так дивно, що він зміг хоч щось сказати, а не просто мугикав та кидався на мене, намагаючись повечеряти свіженькою людятинкою.

Закляття упокоєння пролунало буквально в кроці від мене, саме тоді, коли я остаточно зрозуміла, що маю справу з нерозумною нежиттю. І разом з усвідомленням на мене накотив такий панічний жах, розуміння, що носа мрець мені таки може відкусити будь-якої миті, а я навіть вирватись не маю ані сил, ані можливості.

Пальці на моєму зап’ястку ослабли, а потім і сама рука просто впала на залізний стіл з приглушеним стуком. А слідом, і труп, немов лялька з ганчірок, просто обм’як, безглуздо звісившись зі столу. Як тільки не впав на підлогу.

А я все так само стояла, не маючи змоги навіть слова промовити, не те що поворухнутись. Лише рефлекторно розтирала зап’ясток, що тепер невимовно нив.

– Все гаразд? – дещо напружено і рвано запитав куратор, вчепившись в мої плечі та злегка струснувши мене.

Гаразд? Я навіть думати боялась, аби не скотитись в істерику. Це все було занадто. І якщо чиновник перше, що згадав, коли його підняли – ім’я тієї жінки, то… воно пов’язане з його смертю напряму. Ця думка запульсувала у скронях нестерпним болем. Все ж я винна. Винна в тому, що вплутала цього чоловіка в цю справу. Винна в його смерті… 

Спазм стиснув горло. Мимоволі по щокам покотились сльози. Ні, я не хотіла плакати, намагалась стриматись. Але це було занадто. Все це було для мене занадто.

Страх, відчуття провини, ще не загоєна рана після втрати батька… Зараз це все виливалось цим нестримним потоком сліз.

– О, боги, – зітхнув куратор. Так. І ще Хопс, що став моєю особистою проблемою, котру я не розуміла, як вирішувати. – Все вже позаду. Облиш.

І далі він зробив те, чого я після всього, що наговорила йому після пари, взагалі не очікувала. Він обійняв мене, міцно притиснувши до грудей. Так, що я чула його важкий подих, те, як калатало, мов навіжене, його серце. Він обережно погладив мене по голові, намагаючись заспокоїти, та трохи розтріпавши і без того недбалу зачіску. 

Та дивним чином та попри всю абсурдність того, де та як все відбувалось, мені ставало щомиті спокійніше. Навіть сльози висохли та спазм у горлі відступив. У обіймах Тайрана Хопса було затишно, спокійно. Можна було навіть помріяти трошки… Зовсім трошечки… Але не надто довго.

Та тільки-но я спробувала вивільнитись з його обіймів, він з якоюсь неймовірною легкістю підхопив мене на руки.

– Мені ліпше, – спробувала запротестувати я.

– Циц, – обірвав мої протести куратор, вже ступаючи в чорний портал в невідомість.

Цього разу перехід здавався ще довшим, ніж минулого разу до міського моргу. Може тому, що мене ну дуже напружувала близькість чоловіка. Занадто напружувала. Навіть, думки в голові плутались і серце вилітало з грудей. Якось дуже вже невчасно згадався поцілунок, розмова, погляди куратора в мій бік.