Розділ 15

– Отже, тема заняття: “Допит трупів різного ступеню розкладання”, – голос куратора пронісся аудиторією і вмить заскрипіли олівці та ручки, записуючи тему в зошити.

Сьогодні я обрала найдальшу парту, голову пригнула так, що мало не носом мала б писати, та навіть очей не підіймала на викладача, аби ненароком не зустрітись з ним поглядом. Та все одно здавалось, що він просто спопеляє мене поглядом. Чи то просто розгулялась моя уява?

Що й не дивно. Попри те, що бабуня намагалась мене запевнити, ніби нічого страшного не сталось, і накручую я себе дарма, почувалась я паскудно. Навіть була думка прикинутись хворою та пересидіти день-другий у своїй кімнаті. Ну, чи лазареті. Та ці плани були розбиті об насмішкувате зауваження бабуні: “А далі?”. Дійсно, вічно не ховатимешся. Хіба якщо взагалі з академії п’ятами накивати якнайдалі. Що також не варіант. Тож довелось перебороти себе та відправлятись на заняття.

На вулиці вже стемніло. Велетенський блакитний місяць, немов повис на гіллі старезної абрикоси та підглядав за нами у вікно. Блакитна повня – некромантська ніч. Сьогодні ми найсильніші. І навіть я зі своїм нестабільним даром відчувала цей прилив сил та магії, що струменіли жилами. Тіло вимагало руху. І лише воля та трохи страх перед куратором тримали нас на місцях. Мене, особисто, ще й небажання привертати до себе зайвої уваги.

– Отже, основне, що варто запам’ятати – нежить завжди пам’ятає свою смерть, – продовжив куратор під скрип письмового приладдя. – Все своє післясмертя. Повішені жахаються петлі, потопельники – води, а невинно убиті – завжди пам’ятатимуть свого вбивцю. Наша з вами задача: дізнатись у померлих все, що може допомогти у розслідуванні та затриманні вбивці.

– Тобто, я правильно розумію, що навіть дуже розкладений труп може розповісти про свого вбивцю? – запитав Алан Ронар.

Хлопчина до навчання ставився дуже відповідально. Навіть попри те, що рівень дару мав посередній, але компенсував це знаннями та старанністю. Тож подібного питання якщо хто й чекав, то від нього.

– Навіть дуже розкладений, – підтвердив куратор. – Може не розповісти, але подати якісь знаки точно може.

– Цікаво, скелети також? В них же мізків немає. Чим там пам’ятати? – вставив Форкнас.

– Прекрасне запитання, котре потребує розгорнутої відповіді. І ви дасте нам її у доповіді на наступну пару, – усміхнувся куратор. – А поки записуємо послідовність дій та основні закляття да проведення допиту.

Обличчя бідного Форкнаса треба було бачити цієї миті. Він так почервонів, що здавалось або лусне, або його розіб’є серцевий напад. Враховуючи його особливу любов до всілякого виду обурень, ми очікували мало не скандалу після озвученого домашнього завдання. Але, як не дивно, одногрупник стримався, промовчав, аби не заробити ще якогось покарання. Певно, вже зрозумів, що магістр Хопс – це навіть не ректор. Краще зайвого разу не скандалити, аби не зробити собі ще гірше.

До кінця пари ми записували теорію, куратор поясняв і проговорював різні варіанти подій, різні види допитів та, що основне, особистий захист для некроманта. Правила безпеки, як виявилось, основне. Нежить, навіть підкорена волі некроманта, сутність небезпечна. Тож першим ділом потрібно подбати, аби ритуал для допитувача не став останнім.

– Записали? – не те поцікавився, не те підбив підсумок куратор. – От і чудово. Перейдемо до практики.

Аудиторію пройшов шепіт та шелест паперу зошитів, що вмить закрились. Некромантська ніч брала своє, і ми всі хотіли дії, практики. Тож на таку пропозицію відреагували всі. Навіть мені надихнула новина про практичні заняття.

– За п’ятнадцять хвилин біля входу в корпус, – скомандував Хопс. – Хто спізниться залишиться і опис практичного буде робити виключно по польоту власної фантазії.

І ми одразу ж піднялись з місць, нашвидкуруч покидавши в сумки письмове приладдя. Я йшла останньою. Одразу ж за Ілаєм. Зізнаюсь, що воліла б опинитись в перших рядах, але хто ж мене пропустить? Це при дворі ці ж хлопці виховані в кращих традиціях старої аристократії. А тут дочекаєшся від них. Всі рівні, без поблажок щодо статі.

– Блек, затримайся, будь ласка, – мов удар під дих пролунало мені в спину.

“А свобода була так близько”, – сумно подумала я.

– Так, магістре, – натомість сказала я, обернувшись.

Двері за спиною грюкнули, зачинившись Ніби самі собою, але ж я відчувала, що без волі магістра тут не обійшлось. І разом з тим, ніби обірвалось та провалилось в безодню моє серце.

“Мене виключать!” – промайнуло в голові.

“Не смикайся!” – нагадала бабуня, що вона пильнує ситуацію та завжди готова прийти на допомогу. Мовчала б уже. Одні проблеми від її порад.

Я перевела подих та нарешті підняла погляд на куратора.

Сьогодні він був серйозний та зосереджений. І тіні тієї насмішкуватої провокативної грайливості не лишилось. Сувора складка між бровами, стиснуті губи та уважний погляд.

Він мене вбиватиме. Навіщо гнати з академії того, хто може успішно замінити знищений скелет?

– Послухай, Дель, – заговорив він спокійно, та все ж пронизуючи мене поглядом. – Те, що сталось вчора… – за паузу, що витримав куратора, я встигла дуже живо пригадати, що саме сталось, а заодно ще й почервоніти. – Не повинно впливати на навчання. В тебе гарний потенціал, тож варто зосередитись на навчанні. А з почуттями… ми щось придумаємо.