Розділ 14

Місячне сяйво падало у вікно на другому поверсі деканського корпусу Академії магічних мистецтв та пророцтв. Гарно так падало. Все, немов вдень було видно. Сірі кам’яні стіни, сад з трояндовими кущами і двох ненормальних, що як невдалі злочинниці топтались опівночі у всіх на виду та поглядали у те саме вікно на другому поверсі деканського корпусу Академії магічних наук та пророцтв.

Місячне сяйво падало у вікно на другому поверсі деканського корпусу Академії магічних мистецтв та пророцтв. Гарно так падало. Все, немов вдень було видно. Сірі кам’яні стіни, сад з трояндовими кущами і двох ненормальних, що як невдалі злочинниці топтались опівночі у всіх на виду та поглядали у те саме вікно на другому поверсі деканського корпусу Академії магічних наук та пророцтв.

– Ти впевнена, що це єдиний спосіб виправити ситуацію? – не приховуючи останню надію, запитала я.

Мене справедливо мучили сумніви, щодо того, чи варто взагалі нам тут знаходитись. Адже за проникнення в кабінет декана  і виключити могли. І якби не один боржок подрузі, то мене б сюди батогами не загнали. Тож, сподівалась, що все це просто жарт я до останньої миті. Себто саме цієї миті.

Мая поглянула на мене, розплющивши одне око, та зітхнула, знову розвіюючи заклинання, що струменіло між пальцями потоками магії повітря. В неї воно вже втрете не виходило, а це точно якийсь дуже неприємний знак долі. 

Доля шепотіла мені прямо у вуха тихим шелестом весняного вітру: «Не з твоєю вдачею, Адель. Ти точно попадешся, влипнеш і матимеш купу таких проблем, про які й не здогадувалась!». Ну, так просто завжди у мене ставало, коли я мала необережність проявити ініціативу. Дивно, що мене досі не позбулись, аби всю академію у повітря не винесла.

– А ти думаєш, що я сама щось з цим вдію? Мене виженуть до бісовій матері. А ти залишишся з думкою, що могла цьому зарадити, але так нічого й не зробила. Як ти з цим житимеш, Адель?

– Та, мабуть, спокійно, Має, – в тон подрузі промовила я, але одразу ж здулась та невизначено кивнувши скомандувала: – Давай вже щось робити. Бо нас тут ранок застане. І тоді вже точно випруть. Обох! Щоб тобі так прикро та самотньо  не було.

Про те, що мені то обернеться куди гіршими проблемами, аніж їй, згадувати не стала. Забагато пояснень за тим потягнеться.

Подруга, магиня повітря вже аж другого курсу, певно через те й особа дещо вітряна, усміхнулась та знову взялась за закляття. Вона була непогана людина. Чуйна, добра, дуже близько до серця сприймала чужу біду, але водночас… взагалі безвідповідальна. Це вже друга сесія, коли викручуватись доводиться майже на одній нозі та голому ентузіазмі. Минулого разу їй прикортіло терміново на виставку сучасного мистецтва в інше місто. І зі своїм коханим вони зірвались мало не напередодні екзаменів, повернулись не в тій формі, щоб їх скласти. Тоді вдалось випросити повторну перездачу. 

То було чисте везіння. Котре полишило мою подругу, коли справа дійшла до дисципліни “Атакувальні та захисні заклинання”. І вже ніякі умовляння не пройняли магістра Ойрона, котрий ще, певно, мого дідуся бойовій магії навчав. Вже занадто впертий був. Остання надія: виправити екзаменаційну відомість та сподіватись, що сліпий, мов кріт, дідусь не помітить підміни. Бо якщо помітить, нам обом буде каюк.

– Готова? – вирвавши мене з роздумів, запитала Мая.

– Вже з годину як, – зітхнула я, сподіваючись, що моя невпевненість не дуже впадала в око. – Нагадай наостанок, якого дідька саме я лізу у вікно? 

– Бо ти найкраща подруга, маєш чудову фізичну форму та заборгувала мені послугу, – мило усміхнувшись, перерахувала Мая та різким випадом вперед запустила заклинання.

Порив вітру підхопив мене, мов суху друзку, закрутив у вихорі, піднімаючи вище й вище.

Гоблін клишоногий, варто було б зауважити, що якщо моя подруга не дуже старанно навчається та відвідує заняття так-сяк, то й чаклує вона так само – кепсько. Час лякатись та просити пощади? Чи хоча б чіплятись за все, що на шляху зустрінеться та триматись, поки подруга не виснажиться?

– Має, – все ж рявкнула я, розуміючи, що мене так до ранку, мов спіднє на мотузці, тріпати буде. 

– Та зараз, – не менш роздратовано гаркнула подруга. І самі тієї ж миті втратила контроль над магією, перенервувала, чи просто вирішила ускладнити мені життя, бо тим потоком вітру мене з усього маху тріснуло об стіну прямо поряд з вікном. 

Життя перед очима пролетіло, клянуся. Аж сльози потекли по щоках. Щоб я ще хоч раз у своєму житті згодилась на таке… щоб хоча однісінький раз попросила допомоги у магині повітря… Більше ніколи і нізащо. Хай краще екзаменів не складу та опинюсь на вулиці. Хай навіть мене вишлють кудись на кордон, аби там покійників упокоювати чи з упирями битись. Ніколи більше в житті не проситиму допомоги у Маї.

Вітрище, що, здавалось би, намагалось хвилину тому розмазати мене по стіні схлинуло, навіть вдихнути на повні груди вдалось. А одразу ж після я почала сповзати по кам’яній кладці. Прокляття, падати високо ж. Тож панічно вчепившись у підвіконня, зціпивши зуби та вже не звертаючи уваги на шепіт Маї, залізла крізь вікно у кімнату.

Ну, все… Тепер швиденько виправити відомість, вистрибнути у вікно та прибити Маю. І я вільна, як птах у небі.

Хоча… це точно не все, адже опинилась я точно не там, де мала б. Сумніваюсь, що магістр Ойрон ліжко затяг у свій робочий кабінет. Він звичайно дядько екстраординарний, але це й для нього занадто. Шафа, ліжко… дідько! Це третій поверх. Кімнати викладачів, а не кабінети. Прокляття.