Розділ 13

Адель Блек

– Не розумію, чому батько, маючи якісь напрацювання та цінну інформацію, не пішов з нею одразу до короля? – промовила я вголос.

Якось це було дуже незручно, адже ніхто крім мене не чув та не бачив бабуні, тож збоку видавалось, ніби я розмовляю сама з собою. Це, зрештою, мало кого б здивувало. Всім відомо, що некроманти трохи… того… чи тойво… загалом, чудові люди. Але мені ставало якось незручно під поглядами інших студентів. В них так і читалось: “Так і знав, що в них в голові сколопендри!”

Тож я воліла вести щиросердечні бесіди з бабунею в кімнаті, щоб менш кому на очі потрапляти. Але цей день був таким сонячним, погожим. Пташечки виводили так, ніби я опинилась на якийсь час вдома, в батьківському домі, саду просякнутому ароматами, від яких забивало подих. Тож я обрала дальню лавку на сонячному боці двору, взяла в руки книгу і татків записник, і прийнялась обговорювати з бабцею наші з нею тепер вже спільні проблеми. Чому спільні? Бо пані Блек навідріз відмовлялась від повернення в темну безодню до того часу, поки ми не з’ясуємо, що саме сталось. А краще, знайдемо і покараємо того, на чиїй совісті загибель батька.

До того ж вона майже вирішила стати душею артефакту, аргументуючи це там, що за її часів це була цілком нормальна практика. Це ми вже такі ніжні, толерантні стали. Варварством обізвали створення живих артефактів. А от за її часів… І взагалі, вона не просто була згодна, вона жадала всім серцем лишитись тут.

І, зізнаюсь, я була вже майже не проти. Дуже вже цінний порадник пані Силіна Блек.

За два тижні, що висмикнута з того світу бабуня провела у світі живих, я багато чого дізналась. Найголовніше, з’ясувала, звідки ж у мене той некромантський дар, паскудний характер та ніжна любов до всілякої лайки. Кров – не вода.

З бабунею ми були багато в чому схожі. І вона першим же ділом взялась за мою освіту. За все, що я мала б знати, вступаючи до академії. До мого подиву, знайшлась ще одна сутність, що чула, розуміла, а головне слухала мою бабцю – жмиря. Під керівництвом примари, нечисть натаскала мені в кімнату якихось книжок в настільки старих палітурках, що їх в руки брати було страшно, артефактів та амулетів, що блокували захисний контур і пані Блек могла хоч час від часу покидати перстень, не вмикаючи сирени на весь гуртожиток. І більш того, Балабон поступово одомашнювався, звикав до мене і приручався.

І навіть за це слід було дякувати бабуні. Єдине, що мене змушувало ніяковіти, вона не соромилась і відверто обговорювала всіх осіб чоловічої статі, що траплялись мені в академії. Приміряла на всіх статус чоловіка для своєї онуки. Навіть стареньких викладачів чіпляла, зауваживши, що не панні Блек крутити зі стариганями. Це якби ми збідніли… то нічого так варіант відновити статки. Діди, навіть магічно обдаровані, живуть недовго.

В такі хвилини я була щиро рада, що ніхто крім мене цього не чує. Вийшло б дуже незручно, якби суть роздумів дуже практичної покійної пані Блек досягла вух викладачів. Відчуваю, мені було б несолодко. Принаймні, дуже ніяково.

А от при зустрічі з Раяном бабуня мовчала. Вислухала все, що він мені наговорив, пригадавши чутки, що розійшлись академією, як пожежа сухостоєм. Пожалівся, що тепер йому проходу не дають проходу потенційні наречені. Чомусь винною за те, що йому тепер ні вдень, ні вночі спокою немає в академії, було назначено мене.

– Боги вберегли, – резюмувала бабуня нашу з Раяном розмову, коли той вичерпав весь запас свого красномовства і пішов геть. – Взагалі не розумію, куди твої очі дивились? Геть в людях не розбираєшся. Але я тебе й цьому навчу. До речі… некромант той… гарненький такий… Не зітхай так, краще подумай добре. Бабуня дурного не порадить.

Я й думала. Здається, куди більше ніж вартувало б. Іноді, навіть не могла заснути, прокручуючи в голові наші зустрічі, наші розмови. Хто він такий? Чи можна довіряти? Чи можна впускати його в душу? І відповіді не було. Можливо, пані Блек могла б щось порадити. І обов’язково порадила б. Але мені було ніяково заводити ці розмови навіть з нею.

Загалом, два тижні минули не даремно і були дуже насичені.

– Тому що, любонько, не всі звинувачення слід озвучувати, – пояснила бабуся, повертаючи мене до теми нашої сьогоднішньої розмови. – Не можна звинуватити людину високого становища, не маючи достатньо доказів на руках. Адже так ти не просто нічого не вирішиш, а ще й обзаведешся могутнім ворогом, котрий тільки й чекатиме, коли б тобі поставити підніжку. А потім ще й добити.

У мене від подібних слів, сказаних буденним спокійним тоном, мороз поза шкірою пішов. Цікаво, ця жіночка настільки стримана, бо вже якийсь час існувала за межею чи від природи така? Коли справа потребує холодного розуму, то вона просто не дозволяє собі відчувати? Це гарне вміння. Я б теж так хотіла, та навряд чи в мене вийде.

– Його потаємність не допомогла вижити, – зауважила я, намагаючись бути такою ж стриманою та розсудливою. 

Але не вдалось. Голос все одно осип. Все ж не настільки я холоднокровна, як бабуня. Можливо, це приходить з часом?

– Або, що хтось дізнався, що Сент зібрав достатньо доказів, аби полетіло дуже багато голів. І ці голови дуже проти того, аби відділятись від тулуба.

Я навіть здогадуюсь, чиї саме це голови. І щось мені здається, що якщо виникне хоч якась підозра, буцімто моя скромна персона загрожує життю цих людей – мені також будуть квіточки до фамільного склепу носити. А якось не дуже готова в безодню. Чи підмінити того скелета, що я знищила на кладовищі в перше заняття. Цікаво, ми з бабцею вдвох в одній каблучці помістимось? Чи час вже й собі місце придивлятись, на випадок, якщо мене таки вирішать позбутись?