Розділ 12

Тайран Хопс

Не надто велике, завалене паперами та артефактами приміщення ледь освітлювалось кількома свічками. Жовтогаряче світло танцювало по стінах, паперах, складений у стоси на столі та стелажах, по обкладинках книжок, що виблискували золотими та срібними написами. Підморгувала червоним сяйвом карта на стіні. Кілька точок палали особливо яскраво, привертаючи більше уваги.

Одна з таких – Вільхер.

Ран очей не міг відірвати від обрису міста, що ніби потопало у вогні. Картини минулого, мов наживо поставали перед очима та змушували ціпеніти. Немов він знову дитина, яка безпомічно спостерігає за тим, як вогонь пожирає все, що було йому дороге, всіх, кого він любив.

Закутаний у чорний балахон чоловік, схилився над паперами так низько, що світло ледь виривало у темряви обриси підборіддя. На цьому все. Цей чоловік не показував свого обличчя. Як і залишав при собі думки, плани та наміри. За це його не любили при дворі і побоювались. Виправдано, варто було б зазначити.

Варто визнати, що прізвисько Тінь короля йому пасувало. І цілком відображало і сутність і методи цього чоловіка. На його совісті було все те, що не пасувало осяйному доброму образу його величності.

Тайран достатньо довго знав цього чоловіка, аби стверджувати це. Часом, Ранові здавалось, що Тінь був у його житті завжди. Просто пам’ять некроманта починалась з того дня, коли все його попереднє життя загинуло в полум’ї. І замість люблячої сім’ї, статків та нормального життя, йому дісталось місце вихованця Тіні короля.

– Як ідуть справи? – відірвавшись від вивчення звіту, запитав нарешті чоловік у чорному.

Голос у нього був тихий. Здавалось, що за роки служби королю він просто розучився розмовляти нормально. Шепотів. Тихо, пронизливо, мов осінній вітер вириваючи тепло на спокій прямо з душі. Дивним чином, цей шепіт завжди знаходив ціль, а Тінь отримував бажане.

– Не так добре, як хотілось би, – зізнався Ран, відірвавши погляд від палаючої точки на карті та покрутивши в руках склянку з янтарним міцним напоєм, так і не наважившись зробити хоч ковток. Життя навчило його завжди тримати думки тверезими, а голову холодною. Ніколи не знаєш, що станеться згодом. – Вільхер портове містечко. Багато людей, мало інформації. Або настільки багато і настільки різної, що неможливо зрозуміти, що з цього всього правда. Вбивства та смерті там мало не щодня стаються і не зрозуміти, то просто вуличні розбірки чи… щось серйозніше. Мені потрібно більше часу. 

Тінь зітхнув, побарабанив по столу кінчиками пальців та відкинувся на спинку стільчика. Здавалось би, от зараз можна буде розгледіти обличчя загадкового чоловіка, але ні. Широкий чорний капюшон так само надійно закривав його обличчя.

Тайран добре знав, що це означала така поведінка. Комусь іншому могло здатись, що Тінь все такий же стриманий та спокійний. Але Ран розумів, його співрозмовник нервував та злився. Йому потрібні були результати, а не чергові відмовки та пояснення, чому до нього знову прийшли з пустими руками.

– Час… Це те, що грає проти нас, Тайране, – зважено та беземоційно відмітив Тінь. – На карту поставлено забагато, аби ми мали можливість зволікати та вичікувати.

– Я чудово це розумію…

– Але все одно ходиш околяса, – не дав договорити некромантові Тінь. – Не розумію причин твого зволікання. Дівчина цілком у твоїх руках. Натисни, пригрози, залякай. Чи мені тебе потрібно вчити?

Ну-ну. Знав би Тінь, з ким Ран має справу, такого б не радив. Чомусь одна згадка про цю дівчину викликала у некроманта змішані почуття. Вона була нестримана, діяла інтуїтивно, забагато брала на себе, не маючи ані досвіду, ані знань. Але водночас діяла нестандартно, застосовувала те, що мала та віддавалась наповну. І це не могло не захоплювати.

Так, це саме й привертало увагу магістра. І ще щось. Що саме, важко пояснити. Але все ж варто було зізнатись, що часом Ран думав про неї куди більше ніж вартувало б. І не лише про навчання та справи. Він був достатньо дорослий та досвідчений, аби розуміти, що дівчина викликає у нього куди більше цікавості, аніж вимагали справи корони.

Але, разом з тим, дозволити своїм бажанням взяти гору він, на жаль, не міг. Справи все одно понад усе. Й справам сердечним тут місця не було взагалі.

– Адель Блек точно пішла не у своїх батьків, – все ж не стримав усмішки Ран. Надто живо вже спливла перед внутрішнім поглядом постать дівчини. – До того ж її виховували, як бойового мага. І в першу чергу за поведінкою та силою духу. Тож… Навряд, вона оцінить, якщо спробувати тиснути чи залякувати. Скоріше, це матиме зворотній ефект.

– Он як… – процідив ледь чутно Тінь, схрестивши пальці на животі. – Ну, задачка складніша, ніж зазвичай. Тобі має бути цікаво, принаймні. Може, не просто так Корни об цю дівку зуби обламали вже.

Згадка про першого радника змусила Рана напружитись. Особливо, в поєднанні з новиною про те, що нащадок роду, ні сіло ні впало, вирішив вступати до Вільхерської академії. І вступив же. Що здивувало практично всіх, хто був хоч трохи знайомий зі світським життям королівства та столиці. Певно, наступний рік стане роком розквіту для занедбаної, ледь живої академії. Багато хто вирішить на власні очі подивитись, що ж такого особливого в маленькому, мало кому цікавому навчальному закладі, що в один рік туди вступила донька Блека та син першого радника. Ректор буде в захваті.