Розділ 11

– І довго ви плануєте грати в мовчанку? – поцікавився куратор, перервавши паузу, що вже якось занадто затягнулась.

Дуже занадто, мушу зізнатись. Тиша була такою, що легко можна було розрізнити і стукіт наших сердець, що калатались так, мов намагались вилетіти з грудей, і наш важкий подих, і дратівливе дзижчання напівсонної мухи, що товклась в шибку, намагаючись покинути це негостинне місце. Як я її розуміла. Сама б на її місці лобом шибку вибивала, аби не стояти зараз, повісивши голову, під важким пронизливим поглядом куратора.

Все ж не надто приємним, але трохи байдужим незнайомцем він мені подобався більше. Звичайно, менш гарним він не став. Що, прикро. Краще б мені не доводилось весь час нагадувати самій собі, що це куратор, некромант, що дурня якась – закохуватись в нього. Навіть просто заглядатись на нього, як на чоловіка.

Краще б до нас ректор завітав. Чомусь мені здається, що йому було б легше пояснити ситуацію.

А тут просто розгубились. Що не дивно, зрештою. Не встигли ми й зрозуміти, чого воно все пищить, завиває та наганяє на всіх страху, як прямо в моїй кімнаті з’явилась чорна вирва. Зізнаюсь, не одразу второпала, що це звичайний портал. Добре, не такий він і звичайний, а побудований некромантом. І варто було б хоч спробувати позамітати сліди правопорушення. Але ми були настільки спантеличені, що все, до чого додумались – скочити на ноги і зустріти своє покарання стоячи, а не сидячи. Все. На більше ні сміливості, ні фантазії не вистачило.

– І що тут відбувається? – пролунав голос куратора рівно в ту мить, коли він спокійно, впевнено, трошки ліниво, вийшов з порталу та завмер навпроти нашої сором’язливо колупаючої носками черевиків дошки підлоги трійці.

Колупали старанно, мов намагались затерти сліди ритуалу та малюнок пентаграми. Але не так все просто. Малюнок не відтирався, навіть не розмазувався. Певно тепер ці сліди злочину в моїй кімнаті назавжди. Треба подумати про те, аби купити на підлогу килимок. Звичайно, якщо мене не виженуть.

Особливо колоритно виглядала в нашій компанії Мая. Навіть незворушність нашого куратора дала тріщину. Да таку, що він на якийсь час завмер, намагаючись хоч якось співставити все в одну картину. Мая в неї не вписувалась взагалі.

– Якщо зараз ви не спроможетесь на пояснення… – втрачаючи самовладання, вдався до погроз куратор.

– Це все я. З моєї вини все, – скрикнула я. Мабуть, занадто голосно. – Попросила мені допомогти в заповненні прогалин в знаннях. От Ілай і погодився…

– І почав з практики, – насмішкувато схиливши голову до плеча, помітив магістр.

– На практиці будь-які знання засвоюються краще,  – не промовчав Ілай. – До всього тут тепер такий захист, що можна я демона…

– Давайте ще й демона. Чого б ні? – зітхнув куратор. – Ви самогубці?

– Та ні, – запевнила я. Але не дуже переконливо прозвучало, тому вирішила думку не розвивати.

– Мені так не здається. Панно Блек, отже, ви вирішили зайнятись самоосвітою, – схрестивши руки на грудях, протягнув магістр Хопс, підозріло прищурившись. В його темних некромантських очах не було чомусь ні тіні здивування, а губи тремтіли, ніби куратор намагався з останніх сил стримати усмішку. Ну, чи просто злився. Хто їх… нас… некромантів зрозуміє? – Можна трохи більше подробиць?

Подробиць… Навіть так одразу і не придумаєш, що можна розповісти.

– Нам просто було цікаво, – промовила замість мене Мая, мило усміхнувшись. – Хіба ви не були студентом?

– Був, звичайно, панно Ідвін, – так же мило усміхнувся куратор. Але мені чомусь від тої усмішки стало ще біль моторошно. – Але навіть якщо зважати на мій досвід, мені дуже складно зрозуміти, що ви тут забули взагалі? Добре некроманти. Їм по природі належить порушувати правила і влипати в ось такі ситуації. За них же отримувати і покарання. А ви? Студентка другого курсу погодної магії? І ритуал прикликання привида?

– Я дуже різнобічно розвинена особа, – промовила Мая, невизначено знизавши плечима. – Люблю пізнавати щось нове.

– Потренуйтесь перед дзеркалом. Ще трошки і я вам повірю, – порадив магістр. І ми з Ілаєм повісили носи ще нижче. Точно каратимуть. – Отже, ситуацію я бачу так. Панна Ідвін, як єдина з вас, хто має можливість покидати академію, знайшла все необхідне для ритуалу, принесла у гуртожиток і навіть залишилась, аби бути присутньою при некромантському ритуалі. Проводив його пан Кейн. Цілком успішно, якби… Отут у мене вже питання. Що сталось, що завив охоронний контур?

– Самим цікаво, – зітхнув Ілай, нарешті піднявши на куратора серйозний погляд. – Все пройшло ідеально. Примара навіть сама пішла, коли не змогла дати потрібних відповідей. Тож… певно залишки потойбічної енергії.

Можливо я погодилась би. Але щось підказувало, що не все так просто. Бабусина каблучка холодила та щипала долоню. Точно щось пішло не так і контур завив не просто так. Та озвучити свої підозри я все одно не наважувалась.

– Ну-ну, – задумливо зронив куратор, певно також не дуже повіривши в залишки потойбічної енергії та подубну до того маячню. – Добре. Поки вільні. Згодом розберемось.

І ми так рівненьким рядочком і рушили на вихід. Я вже майже видихнула полегшено, аж у слід прилетіло насмішкувате:

– Панно Блек, а ви куди зібрались? Не добре залишати гостей одних у власному домі. Чи ви пропустили заняття і з етикету також?