Розділ 10

– Ходи сюди, вечерятимемо, – поставивши біля шафи позичене в їдальні блюдце з молоком, покликала я свою неочікувану помічницю. Чи помічника? Балабона, загалом.

Балабон мені все ще не дуже довіряв та виходити з укриття не збиравсь. Тому я не наполягала та просто підсунула блюдце так, аби ненароком не вступити в нього та не розплескати вечерю жмирі.

Може, потім вилізе і відкриє мені ще якусь страшну таємницю корони? Хто б подумав, взагалі?

Зрештою, не дочекавшись жмирю, я дістала книгу з некромантії, пиріжок з капустою та сіла за теорію. Починати довелось мало не з самісінького початку. Те, що вже знали та успішно застосовували мої одногрупники, мені потрібно було хоч очами пробігти. Бо відчувала себе тупим тролем, що завалився на магічну конференцію світил сучасних магічних відкриттів та ще намагається виступати.

Добре, що сьогодні поспішати нікуди не потрібно було. З невідомих причин, на сьогоднішній вечір було скасовано пару з монстрології. Чому? Ніхто не дав вичерпної відповіді. І нас розігнали по кімнатах, давши вволю відпочити. Чим не найкращий час для самоосвіти та відновлення? Адже навіть попри мої тренування до вступу в академії, почувалась я так, ніби мене ті скелети кладовищем за ноги тягали. Та й синець на все плече спокою не давав. Навіть праву руку боляче було підіймати. Тож, щоразу, коли я знімала чи ставила книги на полиці в бібліотеці, сичала і згадувала нашого куратора найдобрішими словами. Знав би він зі скількома сварливими словами асоціюється його ім’я…

Але й кількох годин не минуло, як у двері постукали.

– Відчинено, – буркнула я, пробігшись поглядом по свіжопрочитаних реченнях, аби запам’ятати краще, де закінчила.

– Це неймовірно, – ввалившись в кімнату, з захопленням промовив Ілай. – Ти це бачила? Це просто неймовірно!

– Дуже змістовно, –  закривши книгу та зцідивши в кулака позіхання, поцікавилась я. – Можна якось конкретніше, що такого неймовірного вже сталось?

Спати хотілось страшенно. Тільки зараз усвідомила, що практично не спала вночі, задрімала на кілька годин вранці, після того, як відмилась від цвинтарного бруду, та все ще не влягалась нормально. Поснідавши, забігла до бібліотеки, а потім пропала за книгами. Тож добре, що вечірні заняття скасували. Бо я точно заснула б на парі. І мала б проблеми з викладачем. Одне діло, коли в аудиторії сотня студентів, як на факультетах, що навчаються вдень. І зовсім інше, коли вісім. Навіть не поворухнешся зайвий раз. А вже як заснути… Навряд вдасться скласти екзамен після такого.

– Контур. Захисний, – бормотав Ілай з таким виглядом, ніби втрачене священне писання знайшов.

Опустився на коліна та просто так, рачки і поліз по всій кімнаті.

Я навіть ноги підтягнула від несподіванки на стілець. А потім зрозуміла, що він власне по моїй кімнаті повзає.

– Я тобі не заважаю, часом? – поцікавилась я, не приховуючи свого невдоволення. – Якого дідька відбувається взагалі?

– Дивись, – Ілай прошепотів щось собі під носа, і просто на підлозі біля мого ліжка засяяла руна.

Засяяла вона таким знайомим їдким зеленим кольором, що подальші питання уже були зайві. Прекрасно, звісно. Якщо новий куратор настільки розпереживався за наші життя, що оновив захисний контур. Але мене такі заходи безпеки лякали більше, ніж заспокоювали.

– Мені це не подобається, – зронила я, скривившись.

– Та ти що. Це просто найвищий рівень майстерності. А сили скільки треба… – захоплювався роботою магістра мій одногрупник. – Цілий поверх під захистом магістра Хопса. Уявляєш? Просто неймовірно. Ось, блокує магічний вплив ззовні. Будь-якого типу. Магістр просто… – на обличчі мого одногрупника з’явився вираз поваги та захвату.

Та не те слово. Тож в місті відбувається щось таке, що навіть в межах академії чатує небезпека на студентів. Тож мені повною мірою захоплюватись роботою куратора не вдалось.

– А ти не думав про те. що не просто так задіяно стільки сил та засобів?

– Впевнений, що не дарма, – відмахнувся Ілай, піднявшись на ноги та струсивши пил зі штанів. – Таку магію навряд застосовували б, якби не було на те вагомої причини. 

Заспокоїв, дідько. Навіть не знаю, чи хотіла я це від нього чути, але на душі стало ще гірше та неспокійніше.

– Можливо… варто попередити Маю, аби не швендяла містом зайвий раз. І взагалі з академії менше виходила? – озвучила я перше, що спало на думку.

А для себе вирішила, що якщо Ілай цього не зробить, то зроблю я. Все ж вона непогана дівчина і не хотілось би, щоб втрапила в якусь халепу.

Ілай промовчав, спохмурнів та суворо стиснув губи. Може обдумував мої слова, може просто злився. Та мені на його злість було відверто байдуже. Не хочу картати себе потім за те, що могла запобігти чомусь жахливому і нічого не зробила.

І не встигла пауза затягнутись настільки, що мала б вважатись незручною, як у двері знову постукали.

– Відчинено, – крикнули в один голос ми з Ілаєм.

“Обживається. Почувається як удома. Скоро будеш в нього дозволу просити аби у власну кімнату зайти”, – насмішкувато помітив внутрішній голос. 

І я з ним була цілком згодна. Якось занадто вже розкуто почувається цей некромант в моїй оселі.