Розділ 9

Цієї миті я навіть пошкодувала, що ніч була занадто місячною та світлою. Краще б мені не бачити облич моїх одногрупників.

Майже впевнена, що в очах цих некромантів я була кимось малим та нерозумним. Та вже точно нічого путнього запропонували не могла. Адже водночас заробила кілька поглядів повних недовіри та насмішки. Я навіть на мить завагалась. А потім згадала, що вночі майже здолала упиря, і сумніви розвіялись самі собою.

– Ми некроманти, тож маємо перевагу, – почала я. – Магію та знання.

За себе б я цього не казала. Адже мої знання були дуже… поверхневі. Але хлопцям того знати і не треба. Головне, говорити впевнено. Тим паче, що часу у нас було не так і багато, тож стояти на одному місці була не найкраща ідея.

Мої зауваження не дуже вразили мого незнайомого одногрупника, він скривився та закотив очі:

– Зрозуміло. Біжімо далі! – промовив він, не приховуючи скепсису. – Поки нас тут не зжерли.

Впертюх. Чому чоловіки будь-яке жіноче рішення приймають зі скепсисом, ще навіть не почувши його? Ніби ми взагалі ні на чому не розуміємось крім сукенечок та каструль з пательнями.

Особисто мене це розізлило. Я себе дурепою ні на що не здатною не вважала. І навіть плюнула б, можливо, та не вмовляла його. Але чим більше нас буде, тим легше буде пройти це завдання. Якщо це взагалі можливо назвати просто завданням. В мене вже були чималі такі сумніви щодо мети нашого куратора.

– Біжи, хто заважає, – стиснувши руки в кулаки, процідила я крізь зуби. – Можливо десь за наступним могильним каменем тебе чекає групка голодних зомбаків. Впевнена, вони будуть більше раді такій зустрічі, ніж ти. Я обіцяю тобі замовити добрий некролог.

– Та що ти…

– Замовкли, – досить різко обірвав скандал, що назрівав, Ілай та, поглянувши на мене, чи то скомандував, чи то дозволив: – Говори!

На диво, ми дійсно замовкли всі. 

О, це було неочікувано. Тобто від Ілая не очікувала такої поведінки. Я до того, що хлопці все ж притихнуть та всю увагу приділять мені. Прекрасно. Я навіть кивнула Ілаєві, на знак подяки.

– Закляття, котре відслідковує нежить, – більше для Ілая сказала я. Чомусь мені здавалось, що він мою думку впіймає та оцінить.

І не помилилась. Ілай кивнув, підтверджуючи мої сподівання. Потім буду думати, звідки в ньому це: і уміння зібратись в потрібний момент, і авторитетність, і знання. Можливо, від батька, про якого він говорив? Потім! Все це почекає!

– Зможу, – промовив він, на підтвердження серйозно кивнув.

– А далі як? – нервово тупцюючи на місці та оглядаючись по сторонах, поцікавився Жеран. – Що нам від того, що ми знатимемо де нежить? Вона тут всюди, тільки в різній концентрації. Все одно нарвемося.

– Академічні кладовища мають сильний захисний бар’єр, – затараторила я, розуміючи, що часу в нас дійсно не так і багато на розмови. Якщо нас поки не помітили й не наздогнали, то це не означає, що вже й не помітять. – Аби нежить не розповзлась випадково, коли студенти практикуються. Тож нам потрібно вибратись саме з кладовища. Там нас не дістануть. Ілай відслідковуватиме нежить. Обере для нас найбезпечніший шлях. Ви двоє страхуватимете його, якщо доведеться вступити в бій.

– А ти? – поцікавився хлопець, ім’я котрого так і залишалось таємницею.

– Я буду… вас надихати, – жодного разу не сідаючи хлопцям на хвоста, впевнено відповіла я на це питання.

– Нормально так влаштувалась, – присвиснув Жеран.

– Досить розмов, – впевнено взявши на себе роль командира, зронив Ілай.

І може хтось би ще щось йому й заперечив, але некромант заплющив очі та почав читати заклинання, зчепивши долоні в замок перед собою. Його магія відчувалась не так сильно, як магія куратора. Але все одно ставало зрозуміло, що маг він сильний. Куди сильніший за нас трьох.

Добре, коли в групі хоч хтось має знання та якусь практику. Інакше ми б тут хіба урнами з прахом і відламаними частинами статуй та могильних плит від нежиті відбивались.

Ілай розплющив очі несподівано. Вони тепер світились тим само зеленим світлом, що і в скелетів та зомбі. Страшнувата картина. Не скоро я до такого звикну, взагалі. Поглянув кудись за мою спину. Підібгав губи невдоволено. І мені щось взагалі не хотілось оглядатись та перевіряти, що він там таке побачив. Але він одразу ж швидко окинув поглядом кладовище.

– Туди, – нарешті обравши маршрут, скомандував Ілай.

І ми всі, як і домовлялись знову зірвались з місця.

Пересувались ми перебіжками. Часом зупинялись та Ілай змінював напрямок, аби не перетинатись з нежиттю, що збивалась в чималі групи. Я йшла в середині нашої невеличкої новоствореної команди. Іноді хлопці читали якісь закляття в мене за спиною. Від чого я сама собі здавалась абсолютно бездарною недоучкою.

Все ж, першим ділом треба буде сходити до бібліотеки та набрати книжок з некромантії. Принаймні, хоч якось затулити дірки в освіті. Вкотре шкодую вже про те, що так неуважно та недбало ставилась до теорії, покладаючись на силу та вміння бойового мага вогню. Наздоганятиму тепер решту групи мало не галопом.

– Далі доведеться вступати в бій, – різко обернувшись, промовив Ілай. – Там п’ятеро зомбаків. Тож по двоє візьмете ви, одного – я. Проте далі шлях вільний і можемо дістатись краю кладовища та нарешті вибратись.