Розділ 8

Певно, якби мене тріснули по голові мішком з драконовою лускою, я була б менш приголомшена. Стояла і очей не могла відвести від некроманта, котрий ще цієї ночі назвався мені просто Тай. Так просто, немов звичайнісінький пересічний хлопець.

І тут… таке.

Куратор. Той самий загадковий некромант, довкола якого рій чуток. Котрого заслали до Вільхерської академії через скандал з королем. Той, завдяки кому ми тепер живемо по підвалах, мов щурі, навчаємось вночі та в’язні у навчальному закладі… І водночас мій рятівник, що з’явився нізвідки та впевнено полонив мої думки та сни.

Тут мені пригадався мій денний сон, обличчя вмить обдало жаром. Боги, та я ледь не захопилась своїм куратором.

Тільки цього і не вистачало до повного щастя. 

Тайран окинув нас уважним поглядом. Правда у нас така чисельна група була, що дивитись толком не було на кого. Більш того, загубитись в натовпі також не вдалось би. Тож я мужньо вдавала незворушний пам’ятник. Ну, так мені здавалось, принаймні.

Недовго. Моя незворушність тріснула і розвалилась, як старий глечик, коли все ж наші погляди зустрілись. В грудях щось небезпечно затріпотіло, пригадалось, як цієї ночі він лікував моє поранення, як дбайливо перев’язував рану. І тут би варто було нагадати собі, що будь-хто на його місці вчинив би так само… гаразд, нехай не будь-хто, а будь-який дипломований маг. Та як вгамувати розбурхану фантазію та дурнувате дівоче серце, що норовило вистрибнути з грудей від цього погляду?

Ще й я на зло, Тай не поспішав відводити погляд. Тож на зміну моїй незворушності стрімко приходило палюче сум’яття. Ніби він міг підгледіти і мій сон, і мої думки…

Мушу зізнатись, коли Тайран, всміхнувшись якимсь своїм думкам, все ж поглянув на іншого студента групи, мені аж дихати стало легше. Я позадкувала повз Ілая та знову спробувала зобразити з себе могильну статую. Принаймні до того часу, поки не зберусь з силами та не зрозумію, як мені поводитись.

На жаль, за Ілаєм сильно не заховаєшся. Надто вже худорлявий. Але досить і того, що я не стояла просто навпроти викладача, відчуваючи себе так, ніби голою на центральну прощу міста в неділю вийшла.

І поки я намагалась взяти себе в руки, магістр Хопс, як мені тепер слід було його називати, спокійно, розмірено та досить гучно почав вводити нас у курс справ.

– Отже, панове студенти, ви вже чули про нововведення для некромантів цьогорічного набору, – почав він. – Певно, вас трохи бентежить це… 

– Те, що ви виключно для нас перетворили академію на в’язницю суворого режиму? – хмикнув хлопець поряд.

Я навіть не здивувалась, коли впізнала в ньому того самого одногрупника, що вже висловився на ввідній парі ректорові. Отар Форкнас, якщо мені пам’ять не зраджує. Певно, його особисто дуже пригнічувало обмеження особистої свободи. Всім нам це було не до вподоби. Мені, особисто, це дуже підпсувало можливості розслідування. Та Форкнасові, певно, це ув’язнення боліло більше за інших.

Що взагалі не бентежило незворушного куратора. 

– Саме так, – якось недобре всміхнувся куратор. – Якщо когось не влаштовують нові правила, то ніхто не має права неволити вас, панове студенти. Двері академії відчинені. На вихід.

Тиша, що повисла після цих слів була настільки густа, що її можна було ножем різати. Певно, всі присутні в цей момент пройнялись серйозністю ситуації.

І яким би язикатим не був Форкнас, а інстинкт самозбереження йому був все ж відомий. Певно саме тому, він спохмурнів та зробив кілька кроків назад.

Так ще трохи позадкуємо, всією групою, та до кінця розмови підпиратимемо академічні мури. Якщо взагалі не міські.

– Ще хтось висловитись бажає, щодо нового режиму? – поцікавився куратор. І всі так синхронно зробили крок назад, що я, забарившись, знову опинилась попереду всіх.

– Все ж хотілось би зрозуміти, що стало причиною таких жорстких обмежень та… незвичних нововведень, – наважився запитати ще один студент.

Я лиш скосила погляд в його бік. Високий і міцний хлопець, явно не нехтував тренуваннями, мав незворушний вираз обличчя, прямий гострий погляд. Та найбільше впадало в око все ж незвично руде волосся. Особливо, після настанов Ілая щодо зовнішнього вигляду справжніх некромантів. Не будь ми під пильним наглядом куратора, я б навіть висловилась щодо цього одногрупникові.

– На це дійсно є причини, – повільно крокуючи вздовж могили з потрісканим майже розваленим надгробком і бісенятком на могильному камені, кивнув Тайран.

Бісенятко було страшне таке, з тріщиною на щоці і відваленою рукою. До цієї миті я на нього уваги не звертала. А зараз чомусь подумалось, що саме мало статись, аби його так потріпало. На кладовищі. 

Погане передчуття затягнулось тугим холодним вузлом у животі. 

– І ви нам, звичайно, нічого не пояснюватимете, – невдоволено скривившись, заповнив чергову паузу Ілай.

– Скажімо так… з міркувань безпеки. Вашої, в першу чергу.

– А я казав, що упирів повне місто. Щоночі вони виходять на полювання на некромантів. Бо ми для всілякої нежиті – делікатес, – тієї ж миті зашепотів Жеран мені мало не на вухо. – Студенти не навчені. Відбитись не зможуть. От нас і зачинили тут…