Розділ 7

Решту дня я проспала. Снилась мені всіляка дурня. Уві сні я мстилась Раяну з особливою жорстокістю. В нього то виростали роги, як в оленя, від якогось приготованого Маєю зілля, то з’являлись чорні корости, від чарів Ілая. То я просто його била. З особливою жорстокістю та смаком, пригадуючи всю свою образу, біль та злість. Потім Раян зненацька перетворився на упиря, з котрим я мала неймовірне щастя зустрітись у квартирі, що донедавна винаймала. Та в якусь мить уві сні з’явився Тай, що врятував мене десь так само, як принц принцесу у казках, котрі так полюбляла моя старша сестричка.

На моменті, коли Тай мав би мене поцілувати, під шалений стукіт мого серця, щось грюкнуло, бахнуло, перевернулось та покотилось. А я зляку не просто прокинулась, а одразу підскочила, заплуталась в ковдрі та гепнулась на підлогу з іще більшим гуркотом, криком та лайкою.

– Дідькової матері ковінька, – вилаялась я, стогнучи від болю, переляку, образи на весь світ.

Навіть і не скажеш, що боліло більше: дупа, которою я приклалась об кам’яну підлогу, чи самолюбство? Чи щемило від того, що мій сон так невчасно перервали?

Ой, ні. Скоріше злило, що мені взагалі така дурня снилась. Це ж треба, щоб таке наверзлось! Адже зарікалась більше не впускати в серце чоловіків. Тим паче невідомого чоловіка, котрого зустріла двічі при дивних обставинах, та котрого майже точно більше ніколи не побачу. Навіщо взагалі голову дурнею забивати? А серце новими болючими переживаннями. Ще старі не зовсім відболіли.

Загалом, прокинувшись майже на заході сонця, я була нічим не краща за стандартну середньостатистичну нежить ані за виглядом, ані за настроєм, ані за кровожерливістю. Розумію тепер, чому некроманти всі такі нестерпні. Не вони такі, життя таке.

При всьому, виплутуючись з ковдри, у котрій впеленалась, немов новороджена, не одразу помітила причину мого екстренного пробудження. А причина сиділа під шафою, лупала велетенськими круглими очима та навіть не дихала, здається.

– Балабон, – процідила я, помітивши нарешті притихлу, трохи перелякану жмирю. – І чому ти нашумів?

Все ж треба було прочитати хоч щось про цю малу нечисть. Зрештою, то для звичайних людей та нормальних магів нежить та нечисть – точно зло. У некромантів, я так чула, часто-густо в помічниках та домашніх тваринках такі страховища водяться, що жмиря – просто мила домашня тваринка. Та й не тягне вона на страшного монстра хоча б за виглядом. До всього, притягнув же її якось в академію Ілай. Не настільки ж драна в цьому закладі система охорони, що страшні монстри туди-сюди шастати можуть? Чи настільки.

Відчуваю, що я обзаведусь кількома страхами з такими думками.

Тим часом мовчазний чорний хутряний балабон бігцем і боком пройшов повз мене, швидко перебираючи тонкими довгими ніжками, дістався столу, та тільки тепер я помітила причину гуркоту, стукоту та мого несподіваного пробудження.

Записник. Той самий пустий записник, що віддала мені, як щось надзвичайно цінне, пані Аола. Котрий породжував більше запитань та відповідей, змушував почуватись сліпою дурепою, та взагалі мене дратував.

Так от жмиря по-господарськи сіла поряд з книжечкою, розкрила її та смачно плюнула на сторінку.

Мені мову відібрало від такої наруги над майном.

– Ти взагалі… Ану пішла геть звідси! – впоравшись з онімінням, гаркнула я на малечу.

І вона пискнувши, дійсно мов балабон покотилась під шафу.

А я нарешті, певно від шоку, вислизнула з ковдри та рачки підповзла до записника. І застигла.

Адже на пустих сторінках один за одним з’являлись рядки. Я затамувала подих. Почерк батька: рівні рядочки каліграфічно виведених літер та цифр. Не слів, не речень, а цифр і букв, абсолютно не системних та незрозумілих мені. І лише внизу підпис Маргретта Лаос.

Ким саме була ця жінка, що вона робила та чому батько записав її ім’я в записник?

О, боги! Сподіваюсь, що якщо все вдасться з ритуалом, у нього і запитаю. Лише б Мая змогла дістати все необхідне та пронести в академію. 

Батько точно б пролив світло на ситуацію.

– Дель, ти готова? – пролунало разом з різким стуком у двері.

– Майже, – збрехала я Ілаєві, закривши записника та засунувши його в шухлядку столу.

Хотіла ще подякувати балабонові, але на тому місці його вже не було.

Ніч тепла, тиха, спокійна. Місячно, від того світло, мов удень. Ні вітерець не хитне гіллячку, не зашурхотить листячком. Ані птах нічний не пугукне, ані нежить яка не вилізе зі склепу вечеряти.

Спокій та тиша, загалом. Аж ніяково.

Нормальні студенти порозходились по кімнатах гуртожитку чи просто розбіглись містом. Їх не ув’язнили, як декого. Гасло світло у вікнах Академії. Тільки в сторожці майстра Кренока на вході ще вперто тріпотіло неспокійне світло від звичайної свічки.

І тільки восьмеро студентів повних натхнення підкорити всіх зомбаків та скелетів Альбіону тупцювали між надгробками на старому студентському кладовищі. Мовчки, але трохи нервово. Передчували незабутні пригоди, певно. І полювання за академічною нежиттю.

Зомбаки та скелети від того захвату, мабуть, не відчували, або просто були навчені часом та зустрічами з некромантами з попередніх наборів, тож лежали тихо і не рипались зайвий раз. З цих недоучених занадто активних студентів станеться упокоїти їх всіх раз і назавжди. А кому воно потрібно? Нікому!