Розділ 6

Мені дійсно знадобилось не більше кількох хвилин аби поправити на собі одяг, зав’язати вогке волосся та тернути рукавом брудної сорочки черевички. У кого б іще дізнатись, чи є на території Академії якась пральня. Бо відчуваю, після такого похабного ставлення до речей, вдягнути мені взагалі скоро буде нічого.

Окинувши поглядом свою кімнату перед виходом. Здалось, ніби під шафою щось шурхнуло чорне. Чи жмиря знову навідалась, чи це вже спати хоч іноді потрібно? Питання риторичне, звісно.

Тож, зачинивши двері на ключ, я кивнула Ілаєві:

– Ходімо?

– Авжеж, – знизавши плечима, рушив за мною одногрупник. – То, як пройшла твоя ніч?

Для вихованої пані з вищого світу це питання прозвучало б звісно дуже непристойно. Це дуже… особисте. Але не для некромантів, я так розумію. Що, в принципі, логічно. Життя та сила некроманта – ніч. Трошки ненормально було б проспати час найвищої могутності.

Між іншим, мені подумалось, що до вчора я якось дуже неправильно жила. Адже, підготовка до майбутнього мага вогню передбачала і режим, як для мага, що черпає сили вдень. А отже, я просто не могла застосовувати магію або взагалі, або повною мірою.

А от вчора. Я навіть усвідомити поки не можу повною мірою, що дійсно застосувала магію, що мені це справді вдалось. Певно, для цього було кілька вирішальних факторів. Та все ж, відчуваю, варто звернути увагу на час найвищої сили. 

– Сам бачив, – зітхнула я, вже на вуличних сходах. – Неспокійно і небезпечно. Не скажу, що хотіла б повторення.

Студенти всіх курсів та спеціальностей поступово висипали на вулицю та прямували всі в одному напрямку. Певно, сніданок тут воліли не пропускати. Та навіть попри те, що мене дещо дратували люди цього ранку, я вклинилась в загальний потік, все ж тримаючи певну дистанцію.

На мої буркотливі слова Ілай тільки усміхнувся одним куточком губ та пнув камінець, що потрапив під ногу. 

– Щастить тобі, – протягнув він, трохи мружачись від надто яскравого сонячного проміння.

Боги, знав би він, що то за щастя…

– Ти певно не мене вранці бачив? – хмикнула я, нагадуючи вельми неприємний епізод сьогоднішнього ранку, котрий я бажала б забути. Але коли вже це останній аргумент… – Я виглядала, на твою думку, просто безмежно щасливою?

– Ну… по тобі було видно, що пригоди тебе не оминули, – щиро усміхнувся мій одногрупник.

– Знаєш, якщо все те, що говорять про нашу нову програму та рішучість нового куратора, правда, то ми незабаром благати будемо про тишу та спокій, – зазначила я. – Я навіть не впевнена, що готова щоночі вступати в сутички, а то й бої, з нежиттю. Бр-р-р-р!

Навіть не стрималась і пересмикнула плечима, уявивши, що тепер житиму так завжди. І зустрічі з упирями, привидами, ще якимись монстрами для мене стануть буденністю, а не незвичайною пригодою, від згадки про яку ще й досі нудить та ноги підкошуються. Що вже казати про згадку про перше поранення? Тільки подумала, а нога тут же відізвалась ниючим болем. Хоч рана загоювалась дуже швидко, мабуть, до вечора залишиться тільки шрам. Але ж пам’ять так не полікуєш. Надто мало часу минуло.

– Але це й можливості… – задумливо відмітив Ілай, та з його обличчя вмить злетіла навіть тінь хоч якоїсь усмішки.

І ці зміни стались так раптово, що я не стрималась і запитала:

– На приклад?

Ілай якийсь час роздумував чи то над перевагами і можливостями нашої чудової професії, чи то… чи варто взагалі ділитись думками з дівчиною, яку знаєш менше ніж добу та з которою хіба кількома фразами до цієї миті перекинувся.

– Це можливість бути корисним, допомагати людям, убезпечувати їх побут… – перераховував Ілай, намагаючись дивитись куди завгодно, аби не на мене. – До всього, можна зустрітись знову з людьми, котрих втратив…

Останні слова він промовив з особливою напругою та болем. І на цей біль відгукнувся і мій власний, потягнувся, ніби до рідного. Біль втрати він такий, завжди шукає схожого до себе. Тому я просто промовчала.

Адже й справді, я й сама не відмовилась би зустрітись ще раз з батьком. Запитати його про те, що сталось. З’ясувати, з чиєї вини він загинув, та що за папери він заховав. Через що на мене тепер ведеться полювання? І що мені робити? Як діяти тепер?

А ще… сказати, що люблю його, сумую за ним, та трохи злюсь, що залишив нас самих. І…

– І ми можемо прикликати душі померлих? – все ж не втрималась від запитання я.

– Теоретично… чому б і ні? Для ритуалу не так багато і потрібно. Але не факт, що вийде прикликати того, кого потрібно. Може ще щось вибратись з того світу.

Он воно як. Скільки нового… Гаразд, облишимо виклик родича поки. До кращих часів.

– Слухай, а можна якось вислідити нежить? Ну, наприклад, йдеш вулицею десь поряд… зомбі в кущах засіло. Уявімо собі таке. Можна ж якось виявити його?

– Можна, звичайно. Для цього є артефакти спеціальні, закляття, якщо знаєш що шукати…

– А без цього всього? – з наївним сподіванням, поцікавилась я. – Ну, ми ж некроманти. Нежить маємо відчувати… винюхувати!

– Ти так сказала, наче ми собаки, а не маги. З іншого боку, можливо все. Але це рівень, знання… сила. Навряд чи нам з тобою ще під силу не зосереджуючись точно відчувати магію смерті.