Розділ 5

– Ласкаво прошу, студентко Блек, – перевіривши на вході мої документи та діставши артефакт з кишені, аби переконатися, що не надумала я протягнути в академію щось заборонене, старече прокряхтів майстер Кренок. – Поганенько виглядаєте.

– Дякую, – хмикнула я на такий сумнівний комплімент. – Нелегка нічка.

На це зауваження охоронець воріт знітився. Певно за час роботи мав не одну нагоду поспостерігати за тим, як виглядають некромант після нелегкої нічки.

Ну, хоч тепер відповідаю образу бойового некроманта.

– Пробачте. Не хотів образити, – одразу ж засоромився старенький маг.

– Та облиште, – видавивши усмішку, відмахнулась я та, дочекавшись кивка мага, рушила в бік гуртожитку.

На що ображатись, і справді? Уявляю, як я виглядала, залишившись майже без речей, з'явившись в академії в подраних штанях та брудна. Навіть зраділа, що на навчання нам аж увечері. Хоч помитись матиму час.

І відпочити, нарешті.

Що приховувати, почувалась я не краще.

За всю ніч навіть очей заплющити так і не вдалось. Більш того, після появи слідчих на місці нападу, взагалі було не до сну. Спочатку переповідала все, що сталось у квартирі, потім перераховувала всіх, кому б я могла заважати… тут вирішила не бути надто відвертою та не згадувати першого радника, його сина та того загадкового чоловіка, розмову з яким я підслухала. Тим паче не варто завчасно підіймати тему батькових документів. Спочатку б самій зрозуміти, що тут відбувалось, а може й відбувається такого, що могло коштувати батькові життя.

А після упиря у квартирі, я ще більше схилялась до цієї думки.

Загалом, крім подробиць бою, мені й розповісти нічого було. Та й страшнувато.

А от Тайран почувався своїм серед правоохоронців. Здається якщо не з усіма, то з багатьма, він вже був знайомий. Я не чула, про що вони шепотілись, але впевнена, його свідчення були куди цінніші за мої. До всього він міг допомогти з самим нападником, що все так же бездумно та жорстоко кидався на стіну. Я навіть зраділа, коли його прибрали, закувавши в ядюче-зелені магічні ланцюги. Досліджуватимуть. Може, знайдуть навіть того, хто його направив по мою душу.

– Якщо згадаєте щось, то дайте знати. У відділку запитаєте Ентоні Хорна, і вас обов’язково направлять до мене, – вислухавши мою не надто зв’язну розповідь, зітхнув слідчий, зробивши ще кілька відміток у паперах, протягнув мені для ознайомлення та погодження.

– Обов'язково, – промовила я, пробігши поглядом по рядкам і залишивши внизу підпис.

– А ви молодець. Не розгубились, – поплескавши мене по плечу, похвалив слідчий. – Мало хто без певної підготовки зміг би вижити, – мені аж погано від того стало. Зрештою, всі шанси бути з’їденою упирем у мене все ж були. – Можу бути вам ще корисним?

– Можливо… – майнула думка запитати про батька, але я так і не наважилась, – я звернусь до вас, у разі потреби.

Хотілось додати ще, що в мене були абсолютно всі шанси загинути, якби не з'явився Тайран. Але вирішила промовчати.

Та згодом було вже не до слідчих дій та упиря, котрого забрали маги з відділку. Бо у квартиру на дерев'яних ногах увійшла господарка пані Аола. І мені цієї ж миті захотілось крізь землю провалитись.

Стільки болю, розгубленості та відчаю було в її погляді… як їй пояснити, що тут сталось?

– Пробачте, слідчі дії! - заступив їй дорогу молодий вартовий. 

І мені стало ще паскудніше на душі.

– Це господарка квартири, – внесла я ясність в ситуацію, підхопившись з подраного дивану та попрямувавши їй на допомогу.

– А! Тоді зачекайте трохи, у вас візьмуть свідчення та заявку на компенсацію, через напад нежиті на ваш дім, – по-діловому сухо повідомив вартовий, підхопивши її під руку та виводячи в бік загальних сходів. 

Я не розуміла, що на все це можна було сказати, коли невисока, сухощава жіночка тихенько плакала в хустинку. Що тут скажеш?

– Не розумію, чим вам допомогти. Хіба так… – почуваючись винною і через те, що сталось, і через те, що від завтра навіть навідатись до неї не зможу, протягнула гроші. – Тут трохи більше.

– Тут втричі більше! - зойкнула господиня квартири. – Я не можу!

– Це не дуже вдарить по моєму бюджету. Клянусь, – вклавши гроші разом з ключем їй у руки, усміхнулась я. – І… від завтра нам заборонено буде покидати територію академії. Тож дякую вам за все. І пробачте.

– Ой, що ти… – махнула рукою пані Аола. – Ти гарна добра дівчинка. А в цьому місці надто багато безглуздих смертей, аби не розводилась нежить. Порти… До речі. Мене просили тобі дещо передати, – жіночка дістала з кармана кофти невеличкого записника. – І той чоловік додав, що більше нічим допомогти не зможе.

Оу… Я обережно взяла записник та засунула його в карман. Потім розбиратимусь.

І навіть зараз, вже спускаючись у підвальне приміщення гуртожитку, направляючись у свою кімнату, я міцно стискала в руці записник. Ніби він міг розчинитись у повітрі.

Дивно все це. Як і те, що чоловік, котрий мав би отримати за це кругленьку суму, просто так віддав… чи це не він?